Рафаелло Джованьолі - Спартак

— Дякую тобі від щирого серця, о Спартаку, за твою люб'язність, — відповів патрицій, сідаючи напроти гладіатора.

Римлянин розглядав величезний табір, що постав перед його очима. З висоти Преторія табір був весь як на долоні. Посол не міг стримати вигуку здивування й захоплення.

— Клянуся дванадцятьма богами Згоди, я ніколи ще не бачив такого табору.

Тільки табір Гая Марія під Акве Секстіле, можливо, міг до нього дорівнятися!

— О, — відповів з гіркою іронією Спартак, — це був римський табір, а ми лише не варті уваги гладіатори.

— Я прийшов до тебе не для того, щоб сваритися. Не для того, щоб ображати тебе й вислухувати від тебе образи, — з гідністю відповів римлянин. — Залиш, о Спартаку іронію, я справді вражений.

І він замовк. Довго очима досвідченого, старого солдата розглядав він облаштування табору. Потім, повернувшись до Спартака, сказав:

— Клянуся Геркулесом, Спартаку, ти не був народжений для того, щоб бути гладіатором.

— Ні я, ні шістдесят тисяч знедолених, що перебувають у цьому таборі, ні мільйони рівних вам людей, яких ви силоміць перетворили на рабів, не були народжені, щоб стати рабами собі подібних.

— Раби були завжди, — відповів посол і, ніби на знак співчуття, похитав головою, — відтоді як людина підняла меча, щоб зарізати свого ближнього. Людина людині звір за своєю природою, за своїм характером. Вір мені, Спартаку твої мрії— рожеві марення шляхетної душі: такий закон людської природи. Повинні існувати вільні й раби, так було й так буде завжди.

— Ні, не завжди існував цей ганебний поділ, — з запалом вимовив Спартак. — Він почався з того дня, коли земля перестала приносити плоди своїм мешканцям, відтоді, коли хлібороб перестав обробляти землю, на якій народився і яка повинна була годувати його, відтоді, коли справедливість, що жила серед селян, покинула поля, цей свій останній притулок, і вийшла на Олімп. Саме тоді й виникли непомірні апетити, нестримні пристрасті, розкіш, війни, винищування…

— Ти хочеш повернути людей у їхній первісний стан. І ти сподіваєшся, що зможеш досягти цього?

Спартак мовчав. Він був вражений, він вжахнувся від цього страшного у своїй простоті запитання, що ніби розкрило йому нездійсненність його шляхетних мрій. Патрицій продовжував:

— Якби до тебе приєднався навіть всемогутній римський сенат, і тоді не перемогла б задумана тобою справа. Тільки богам дано змінити людську природу.

— Але якщо, — заперечив Спартак після кількох хвилин роздумів, — на землі неминуче існування багатих і бідних, то хіба також неминуче й існування рабства? Хіба необхідно, щоб переможці втішалися й раділи, побачивши, як нещасні гладіатори винищують один одного? Невже цей кровожерливий і жорстокий тваринний інстинкт є невід'ємною властивістю людської природи, хіба він необхідний елемент людського щастя?

Тепер замовк і римлянин. Він був вражений справедливістю запитань гладіатора. Схиливши голову на груди, він поринув у глибокі роздуми.

Спартак першим порушив мовчання, звернувшись до співрозмовника:

— Яка мета твого приїзду? Патрицій отямився й відповів:

— Ім'я моє Гай Руф Ралла, я належу до стану вершників і присланий до тебе консулом Марком Теренцієм Варроном Лукуллом із двома дорученнями.

Спартак посміхнувся, в його посмішці читались глузування й недовіра. Він негайно ж запитав римського посланця:

— Перше?

— Запропонувати на підставі угоди з тобою повернути нам римлян, узятих тобою в полон у бою біля Фунді.

— А друге?

Посол, здавалося, зніяковів. Він відкрив був рота, аби щось сказати, але вагався, і нарешті промовив:

— Я хочу, аби ти спочатку відповів на мою першу пропозицію.

— Я поверну вам чотири тисячі полонених в обмін на десять тисяч іспанських мечів, десять тисяч щитів, десять тисяч панцирів і сто тисяч дротиків, виготовлених вашими кращими зброярами.

— Як? — перепитав Гай Руф Ралла, і в його голосі почулося одночасно й здивування, й обурення. — Ти вимагаєш… ти бажаєш, щоб ми самі постачили тебе зброєю для продовження війни з нами?

— Повторюю, я вимагаю, щоб це була найкраща зброя. Вона має бути доставлена у мій табір через двадцять днів. Інакше я не поверну ці чотири тисячі полонених.

І додав:

— Я міг би замовити цю зброю в сусідніх містах, але на це піде забагато часу, а мені необхідно якомога швидше повністю озброїти ще два легіони рабів, що прийшли за останні дні, і…

— І саме тому, — відповів розгніваний посол, — полонені залишаться в тебе, а зброї ти не отримаєш. Ми — римляни, і Геркулес Мусагет і Аттилій Регул навчили нас своїми вчинками, що навіть ціною будь-яких жертв ніколи не слід робити того, що може принести користь ворогові й зашкодити батьківщині.

— Добре, — спокійно відповів Спартак, — через двадцять днів ви мені надішлете необхідну зброю.

— Клянуся Юпітером Феретрийським, — ледь стримуючи гнів, вигукнув Руф Ралла, — ти, певно, не зрозумів того, що я тобі сказав? Ти не отримаєш зброї, повторюю тобі: не отримаєш! А полонені нехай залишаться в тебе.

— Так, так, — нетерпляче сказав Спартак, — подивимося. Виклади мені другу пропозицію консула Варрона Лукулла.

І він знову іронічно посміхнувся.

Римлянин кілька хвилин мовчав, потім спокійно, майже м'яко, вимовив:

— Консул пропонує тобі припинити війну.

— О! — мимоволі вирвалося в Спартака. — Цікаво, на яких же умовах?

— Ти любиш одну знатну матрону славетного роду, а вона любить тебе. Рід Валерії йде від сабінянина Волузія, що прийшов у Рим з Тацієм за царювання Ромула, засновника Рима, а Волузій Валерій Публікола був першим консулом Римської республіки.

При перших словах Руфа Ралли Спартак підхопився, обличчя його палало, очі горіли гнівом. Потім він потроху заспокоївся, відразу сполотнів, знову сів і запитав у римського посланця:

— Хто це сказав?.. Що про це може бути відомо консулові? Що вам до моїх особистих стосунків? До чого вони у справах військових, на перемовинах про мир, який ви мені пропонуєте?..

Посол