Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Він розчарувався у вас, тому що ви продасте навіть Машіаха, якщо той все-таки наважиться прийти на цю (непристойне) землю! Може, із синами Ішмаеля йому буде простіше, вони пері адам, породження землі, наївні душі, не забруднені європейським підступництвом!

Він мав рацію[49], той єретик з Ізміру, поганий «хитаслемі»! Ви його волосини не варті, тварюки! Дивися, Авелю, — Коен взяв на руки передостаннього сина, дворічного карапуза, — перший і останній раз я кажу ці слова, перший і останній! Ви більше ніколи їх від мене не почуєте! Ніколи! Це мій народ, синку, це твій народ! Я ненавиджу його й люблю! Ненавиджу за те, — Коен зривався на крик, що линув серед ночі, — що він не виконує Завіту і щогодини віддає все написане в скрижалях. Але люблю, тому що коли-небудь Всевишній зглянеться над своїми дурними чадами й пішле рятунок!

Раббі Нехемія Коен плакав, йдучи по засніжених полях передміського села. Ще ніколи йому не доводилось так вишукано лаятись, але, пам’ятаючи, які муки випали на долю старого каббаліста, вибачимо його різкі слова. Куди пішов він, ніхто не знав. Одні говорили, начебто бачили Коена з дітьми в Жовкві, інші нібито зустрічали його в Хотині або в Бучачі на ярмарку, треті запевняли, що Коен аж до смерті вчителював в одній маленькій школі, де не чули про його вигнання. Ще ходили чутки, що він геть збожеволів і замерз на смерть в полі, сторожуючи панські млини, вдова пішла на службу до якоїсь багатої єврейки, а діточок розібрали родичі, й подальша доля їх невідома.

Тим часом єретик Якуб улаштував у Львові правдиву виставу, свідки й учасники якої не второпали, чи було то чаклунство, випадковий збіг або наслідок самогіпнозу. Добре обізнаний в новинках медицини — недарма врятований ним від каліцтва пан Ґжеґож порівнював Якуба з королівським доктором — він став ходити по околиці міста й пропонувати свої послуги запівдарма. Брати високу плату Якуб соромився. Йому потрібно було не зібрати з бідноти гроші й зникнути в передвранішньому тумані, але зробити так, щоб візит Якуба запам’ятали всі.

Фатих-Сулейман Кепе, львівський турок, давно вже перестав думати про те, що кохана дружина його, Ясмина, незряча. Якщо в той день, коли мама повідомила Фатиху про весілля зі сліпою дочкою книгаря Ібрагіма, він дуже переживав і навіть хотів утекти до Стамбула, то тепер Ясминина сліпота майже не хвилювала його. Враження від зустрінутої на Поганці туркені з куркою заслонило її недугу. Очі Ясмини не відрізнялися від очей здорових людей, багато хто навіть не здогадувався, що вона нічого не бачить.

Але підростаючому Ахмеду було боляче бачити незрячу маму. Спочатку хлопчик не розумів цього, поки одного разу його не стали дражнити старші хлопці у дворі — син сліпої, син сліпої! Ахмед поліз битися, однак кривдники виявилися більшими й сильнішими за нього. Вони обзивали його, били й швидко розбігалися, якщо бачили на вулиці кого-небудь із дорослих. Негідники базікали, начебто Ахмед теж повинен осліпнути, а те, що він ще бачить — прикре непорозуміння.

— Давай виколемо тобі очі! — жартували хлопці й бігали за Ахмедом із шевським шилом…

Це стало останньою краплею. Заплаканий Ахмед побіг до батька в крамницю і, захлинаючись слізьми, став кричати, що він — син сліпої, і ніхто більш.

— Нічого, Ахмеде, — сказав Фатих. — Одного разу до Львова приїде доктор, який вилікує маму. Він промиє їй очі цілющим настоєм із заморських трав, і вона буде бачити!

Фатих сам не знав, звідки в його голові з’явилася ця думка. І ще довго він розповідав Ахмедові про цього вигаданого доктора, що приїде незабаром з темного лісу за далекими горами, який лікував самого короля й поважних панів, і султана з дружинами…

Отой фантастичний лікар існував лише в уяві Фатиха, він просто втішав сина, аби той не плакав, не здогадуючись, що згодом усе здійсниться. Маленький Ахмед того зимового ранку біг по Погансько-Сарацинській вулиці, щоб перевірити, чи застигла за ніч залита ним крижана гірка. Вулиці Львова, особливо в кривій, нехристиянській частині, здіймались, як непокірні змії, створюючи чимало зручних для ковзання спусків. Один з них був наприкінці Поганки, і вів у низьке болітце, що взимку замерзало. Якщо ввечері залити спуск водою, то нічні морози перетворять його в чудовий гладенький горбок, з якого летіти — неабияка втіха.

Добігши до гірки, Ахмед побачив, що знизу, від болітця, назустріч йому йде якийсь дивний чоловік, у пухнастій лисячій шапці, але босий і роздягнений аж до довгого балахону з мішковини. За спиною незнайомець ніс полатаний мішок. Ахмед навіть помахав йому рукою, а той наближався. Побачивши хлопчика, знахар Якуб втішився. У дітей завжди можна дізнатися, кому треба допомогти, розкажуть геть усе, тільки вмій слухати. Якуб заговорив Ахмеду зуби, наплів повний мішок тієї нісенітниці, яку нерідко плетуть дорослі, щоб діти виконали їхні неприємні вимоги. Він назвав себе чарівником, а, довідавшись, що турченя живе в будинку, чия стіна примикає до єврейського ґетто, заусміхався. Якуб погано пам’ятав Левине місто, тому заблукав, потрапивши трохи не туди. Хлопчисько підкаже мені, як перелізти через стіну, прикинув Якуб, а там вже я свій. Почувши, що Якуб чарівник, Ахмед злякався.

Але тут же подумав, що чарівник напевно зуміє зцілити маму. І… розповів усе, що знав. Знахар замислився.

Якщо Ясмина народилася зрячою й осліпла через іскри, що потрапили їй в очі при пожежі багато років тому, то чому б не спробувати мої очні краплі? Принаймні, вони їй не зашкодять, а чи повернеться зір — залежить не тільки від мене.

— Підемо, хлопчику, до твоєї мами, — впевнено