Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Що він встигнув йому передати, ніхто не знав, але багато хто вважав, начебто Шабтай готував собі спадкоємця й вибрав саме Керидо, називаючи його «мій коханий син».

Спритний парубок відразу поспішив цим скористатися. Після жалоби по Шабтаю Цві Керидо оголосив себе його законним продовжувачем. Рукописи й книги Шабтая так само потрапили до Іцхака, але чи вмів він тлумачити їх?! Ізмірський каббаліст придумав свій спосіб шифрування записів[47], щоб його цікаві думки не потрапили в чужі руки. Розібратися в лабіринтах карлючок міг тільки сам автор. Шабтай Цві нікого в ці таємниці не посвячував, і не мав наміру посвячувати. Приховуючи незнання цього шифру, Іцхак Керидо ночами просиджував над рукописами вчителя, намагаючись їх прочитати. Даремно! Усі відомі шифри, коди й виверти не допомагали відкрити зміст. На третій місяць Іцхак здався.

Зневірившись, він придумав оригінальний вихід, що дозволяв не тільки зберегти свій авторитет, але й продовжити справу Шабтая Цві.

Іцхак написав величезну працю, що нібито розкривала правдиво вчення сабатіанців за замітками Шабтая, а насправді — свою вільну фантазію, що змішала уривки з різних трактатів цфатської школи, чернеток загадкового Лурії, і того, що він встигнув запам’ятати зі слів учителя.

Але, позаяк ніхто не розшифрував справжній зміст цих рукописів, то обман Керидо вдався. Його трактат навіть зрівняли із працями польського каббаліста Натана Шгііро (Шапіро), послідовника луріанської Каббали, а подібна похвала таки чогось варта. Конкурентів, що теж заявили себе спадкоємцями в'язня вежі Балшіга, Іцхак просто порозганяв.

Когось відправив до Стамбула керувати громадами «денме», когось проповідувати у християнських краях, а комусь він приписав негарні справи й позбавив своєї підтримки, вигнавши із секти. Залишившись сам, Керидо розвернувся на повну міць.

Куди ж ділися ті, хто не визнав Іцхака Керидо законним спадкоємцем Шабтая?! Вони пішли туди, куди ще при житті їм велів іти вчитель — у два левині міста, щоб там чекати на нього в новім втіленні.

Лісничий Якуб теж почув цей заклик і прийшов з Меджибізького лісу, про який більше не хотів піклуватись, до Львова. Якуб прагнув зробити те, про що давно мріяв: зцілювати хворих чарівними комбінаціями Імен Всевишнього. Якщо раніше, у пору розсіювання, євреям заборонялося виголошувати сакральні Імена, обмежуючись лише словом Адонай — Пан, то в еру звільнення ці обмеження Шабтай Цві оголосив нечинними. Він і його послідовники цілими днями могли повторювати Імена, число яких — 99, писати їх на чому завгодно, від сувою телячої шкіри до жіночих амулетів. Уперше вимовивши ці Імена, вони тішились наче діти, яким строгі батьки дозволили запхати руку в банку з варенням. Усі спроби присоромити їх не мали успіху. Херемів вони не визнавали, сльози побожних родичів їх не зупиняли. Тому, коли сабатіанець Якуб прийшов до Львова, називаючи себе Баал-Шем, тобто Владар Імені, його очікувала холодна зустріч впливових рабинів — і наївна цікавість невченої бідноти, що вперто чекає на диво. Строгий раббі Коен, який міг протистояти Якубу, про це так і не дізнався…

Життям Нехемії Коена опікувався янгол, приставлений до нього особисто.

Катування «стільцем правди» та безперервні допити не зламали його. Навіть у підвалі інквізиції старий рабин тримався зі шляхетським гонором, якщо можна так сказати про ортодоксального юдея. Обвинувачення в ритуальному убивстві маленької Злоти розсипалося, хоча єзуїти не квапилися визнавати її смерть нещасним випадком. їм не хотілося звільняти Коена, поки старійшини єврейської громади не заприсягнуться, що негайно виженуть рабина.

Лише пізно восени 1676 року Коена випустили з в’язниці, не визнавши ні його провину, ні його невинність, звелівши євреям терміново вислати раббі за межі міських мурів разом з усією родиною, а будинок і майно конфіскувати — на користь вбогих.

При щорічній перевірці Коенову родину кількістю тринадцять душ — він, Малка та одинадцятеро дітей — «забули» внести в списки жителів ґетто. Це означало негайне позбавлення всіх прав городянина вільного міста Львова.

Виганяли Коена, Малку й коенят уночі, побоюючись, що він наостанку висловить одноплемінникам, які його зрадили, усе, що про них думає.

Ішов дрібний сніг. Рабин вгинався під вагою вузлів з постіллю та посудом — хоч це йому дозволили забрати. Ребецен Малка несла не менш важку ношу — однорічного Елхонана, а за поділ її чіплялися, як курчата за квочку, кучеряві малята, що вже вміли ходити. Діти плакали. У руках вони тримали книжки й пір’я. Дівчатка мерзлякувато кулились, несучи вузлики з ляльками без личок і лахами. Віно, що збирав батько, у них відібрали. Бурґомістр квапив вигнанців. Дійшовши до границі міста, він зі злістю штовхнув ногою в спину Коена, однак не влучив.

— Вибачайте, жиди, — сказав бурґомістр, — сподіваюся більше ніколи вас не бачити ні тут, ні там, ні наступного року!

— Будьте ви прокляті! — мовив Коен. — І ви, пане бурґомістре, і це місто! Ви згорите заживо — так, як мріяли спалити мене! Вас заженуть за огорожу, як отару баранів, нащадки тих, хто мене труїв, і поведуть до пекла[48]. Від вас навіть кісток не залишиться!

— Що він меле? — злякалася Малка. — Ніколи його таким не бачила!

— А Шабтай Цві мав рацію, пес турецький, — сказав Коен, і очі в нього налилися кров’ю. —