Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

своє книгосховище. Коли те все привезли були до батенька, то вони спочатку розсердилися були дуже за таку, на їхню думку, дурницю; а походивши довго по двору та розміркувавши всебічно, вирішили прийняти, сказавши: «Може, мої хлопці, — себто ми, сини його, — будуть дурніші за мене, то не придумають, за що корисніше взятися, як тільки за книжки. Сховати їх бережненько». Ось те книгосховище й заховали в льох, де стояли бочки з наливками. Там воно й пробуло до теперішнього моменту поділу.

Поділившись усяким мотлохом, у нас дійшло і до книг. Як ними ділитися, питання було нерозв'язне. Петрусь, бувши генієм розуму, одразу меланхолійно запропонував: вибрати йому належну кількість книжок, за числом усієї маси; за ним вибираю я стільки ж, і так далі, до останнього брата, якому зостанеться решта. Менші брати мої, бувши натуральні, за книжками не ганялися і, щоб показати моральність старшому братові, одразу ж і погодилися; та я, я, санкт-петербурзький житель, що зачерпнув, виходить, і тамтешніх хитрощів, я запропонував новий метод ділитися книгами, котрий навряд чи був де до нас і вельми корисний своєю природністю; його й повинні взяти за зразок усі брати, що ділять батьківське книгосховище. Ось мій метод: «Брате Петрусю! Ви у нас найстарший, то ви й беріть перший том; я, за старшинством за вами, візьму другий, за мною бере Сидірко третій, Охрімко четвертий і Юрась п'ятий. Се книги томні. А одиночки й ті, котрі зосталися від томних, через те що не стає числа братів, поставити по ряду й брати кожному по книжці, починаючи з старшого брата». Метод мій дуже подобався предводителеві; він від задоволення так і пирснув та залився сміхом і дуже похвалив мою вигадку. А Петрусь аж на стіну дереться! Кричить, сперечається і вимагає, щоб цікава книга не була поділена. «Ні, даруйте! Так ото й віддам я всього Клевеланда, а самому «тю-тю»? Ні, любий братику! Книга рідкісна, цікава, і я хоч частинку її бажаю мати собі. Байдуже: друга чи четверта; чи без початку повість, чи без кінця, та Клевеланд — мій, мені за правом спадщини належить. Не поступлюсь ні на які пропозиції». — Отак я рубав братові Петрусеві. І хоч він геній, а я петербур… не знаю, як дописати? — гець чи жець? — він з розумом, а я з хитрістю, то я й переспорив його, а менші брати йшли, куди вітер віє: хто голосніше кричав, з тим вони й погоджувалися. Справжня матінчина комплекція була в них, а особливо щодо предмету, який не цікавив їх, а стань махлювати проти них у карбованці, то тут спалахне батенькова природа, й вони готові за петельки вчепитися.

Таким побитом удержавши своє право, я з усіх порізнених книг одержав другі й сьомі томи. Брат Петрусь, переглянувши свої, як забігає, що в нього не повні збірки. Менших братів одразу ж і обдурив; запропонував їм перші томи чудового співаника, що уклав Михайло Чулков, і Російського Феатра, твори Верьовкіна; ті здуру й обмінялися на якісь господарські книжки. Захотілось йому й мене «піддурити», як казав, бувало, доміне Галушкинський. Дуже йому хотілося присвоїти другі частини Економічного магазину, не пам'ятаю чий твір, та Мірамонда, твір знаменитого й назавсіди безсмертного Ф. Еміна, що досталися мені. Петрусь пропонував мені якусь архітектуру з малюнками. А на чорта вона мені? Я не тесляр; а гарненьке, з нудьги, люблю й сам почитати. Хоч як брат бився, хоч як просив, та я твердо пам'ятав правило, поставлене в нас на випадок поділу: чого братові хочеться, не поступайся ні на які пропозиції, ні на які прохання; добре, що маєш нагоду завдати прикрості тому, хто бере в тебе належне тобі. Якби не було його на світі, тобі не треба було б і ділитися. І я вдержав книгу за собою, неабияк звеселивши тим нашого шановного предводителя, котрий увесь час хвалив як вигадку, так і твердість мою і дуже реготав.

Зоставався ще один спірний пункт. Був ще один шматочок землі десятин з двадцять, а на ньому лісу будівельного дванадцять десятин, і в ньому сад з чудових щеп різних сортів. Батенько покійні з великою ретельністю діставали з Опішні плодові щепи й самі своїми руками щепили та очкували. Одне слово, сад був чудовий! У саду пасіка, вуликів сотні дві; тут же й ставок з рибою та млин, що давав прибуток. Місцина ся подобалася всім нам, і ні один із братів не погоджувався поступитись іншому анітрохи. Крику й докорам не було кінця.

Бідолашний предводитель, умовляючи нас, знесилився. За мене держав руку новий родитель мій, Іван Опанасович, і якимись словами так спантеличив братів усіх, що ті… тик-мик!.. замішалися, і ся місцина ось-ось дісталася б мені, як брат Петрусь, бувши — я завсіди казав про нього так — людиною незвичайного розуму, що в разі невдачі, кидав одну мету й нападав на другу, щоб перемішати все, раптом кидається на мого нового родителя, дорікає йому, що він заволодів моїм розумом, обібрав мене й примушує мене, плохого, нерозсудливого, женитися на своїй дочці, забувши те, що він, Іван Опанасович, низького походження й колишній підданий пана Горбуновського…

Господи! Як же сказився тут мій новий родитель! Ту ж мить заперечив спочатку Петрусеві свою особисту образу, а тоді взявся дорікати, докоряти, доводити в сих справах так, що просто чудо! Геть упосліднив його! І пішло, пішло! До речі тут буде сказати, що і я обстав за свою образу. Як се так публічно назвати мене нерозсудливим, а майбутню жінку мою — низького роду? Ми мали з Петрусем процес і виграли його. Коштувало нам кожному се діло до п'ятисот карбованців, а присудили Петрусеві заплатити новому родителеві моєму за ганьбу два карбованці п'ятдесят копійок, а проти мене бути надалі скромнішим. А що, Петрусю? Що, викусив? Перемога була на нашому боці. Та се інша річ: п'ятирічний позов, про який я розповів, був для. блізиру. Звернімося до нашого предмету.

Хоч як мучився предводитель з нами, а нічого не вдіяв; і ми, маючи досаду в серці одне на одного й не бажаючи, щоб хтось із нас покористувався тим хуторцем, ухвалили: ліс і сад порубати, бджіл подушити і мед поділити, греблю знищити. Кожний з нас тріумфував і в