Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

веселої комплекції, любила танцювати й таки добре витанцьовувала. Вже як утне козачка та всі дванадцять фігур, як горішок розкусить… О! Вона в пансіоні виховувалася. Так ось, будь ласка, звернімося до нашої матерії. А я, навпаки, бажав невеликої кількості дітей: дві-три штуки — й годі! Знаю сам, скільки нас було в батенька: галасують, пищать, вищать! Куди там за всіма доглянути, одягти їх? А виростуть? Пустощі, витівки, свавілля… Не хочу, щоб було багато дітей.

Онисенька, бувало, й розсердиться, а я тут же й піддамся; стану алегорично погоджуватись, а сам собі своє думаю. Піддався їй — і ми помирилися. Одного дня, серед отаких ніжностей, вона спитала в мене, якщо я так палко кохаю її, то чим се доведу? Я обіцяв доказ кохання мого висловити на папері й завтра подати їй. Вона зраділа невимовно, навіть поцілувала мене і з гримасою, на петербурзький штиль, сказала мені: «Так татуня й мамуня кажуть, що треба мене забезпечити на випадок мого вдовецтва…»

Я, захоплений моїм проспектом, поспішив піти від неї й не дуже добрав толку в словах її, вважаючи їх за вплив ніжностей; пішов собі й розташувався думати… в чому трохи пізніше й дійшов успіху. А саме ось що: всі запевнення, всі заприсягання, всі ніжності до живої жінки, все можна прийняти за лестощі, за алегорію, за критику. Ні, голубонько! Помри! Отут-то я виснажуся з туги, потішу тебе моїм одчаєм! А що ти вже будеш мертва, то не побачиш і не дізнаєшся, як я тужу, так лучче я опишу тепер уже, як буду по тобі божеволіти, скільки волосся вирву і як лютому одчаю віддамся. Читай і плач над моєю майбутньою тугою! Так поклавши собі, я взявся за діло: за методом доміне Галушкинського, склав мірку на вірші, схопив папір, перо та й ну писати!.. Вже ж я й написав! Що не вірш, то все чоловічий, а там жіночий; і отак усе вперемішку, й ні один вірш не перейшов через мірку; все вкрай. Рими були найбагатіші: дешевших за полтиник і не питайте. А ось і сюжет.

Починаю проханням, щоб вона вмерла, і скоріше, аби я міг довести кохання своє журбою такою, такою скорботою, одчаєм таким і таким ось. Та й гайда, гайда, і що далі, то все вищим тоном, усе вищим тоном, і кінець кінцем дописався до того, що пишу — «помер і сам».

Другого ранку урочисто одніс їй свою — якби се назвати по-вченому? — не пісня… ну, епіграму. Вона прочитала і на перших же рядках змінилася на обличчі, папір пошматувала, — а в мене й копії не зосталося, — побігла до нової моєї родительки: а та — спасибі їй! — була жінка розумна й розсудлива; вона, не захотівши знати, за що ми посварилися, наказала нам замиритися і отак уладнала це діло.

Ставши знову на любовну стопу, ми здружились уп'ять, і тут моя Онисенька сказала, що вона дожидала іншого доказу кохання мого, а саме: якщо я, мовляв, багатий, а вона бідна дівчина, і в разі моєї смерті брати заберуть усе, а її, прогнавши, змусять попідтинню волочитися, — так, щоб попередити те, непогано було б мені закріпити за нею частину маєтку…

Я радісно одразу ж погодився, та все ж алегорично, як і про кількість дітей, а думав своє, чим і зумів цілком привернути її до себе й поставити на твердий грунт.

Новий родитель мій, бажаючи поспішити влаштувати щастя моє, загодя закінчував поділ — наш. Задля сього просив він предводителя миротворством покінчити між нами. Предводитель скликав нас, усіх братів, що були на ту пору дома, і став нам казати все розумне й до діла. Яка ж то добра душа була в нього, дай йому боже довгого віку! Найчеснішого звичаю людина! Почав з того, що нам, рідні, не годиться сваритись, а треба поділитися по згоді; а після того й заходився розписувати жереби та запропонував нам узяти їх. Ми витягли жереби, і кожний з нас зостався задоволений своєю частиною.

Слід було братові Петрусеві задовольнити нас усіх прибутками на частку кожного брата. Бо він один користувався всім, а нам давав кому мало, а кому, як ось мені, й зовсім нічого. Нене моя! Яка зчинилася тут буча! Менші брати, якби не було предводителя, навкулачки готові були кинутися! Гляньте ж, що може один розсудливий чоловік зробити з запальними. Години за дві він насилу уламав і Петруся та й нас усіх підписати папір, скільки кому належить одержати. Мені припало чимало тисяч карбованців.

Треба ще вдатися за якийсь час наперед. Один з найближчих родичів батенькових, бувши людиною відмінного під нашого часу розуму, багато мандрував по всіх краях Російської держави, і що помітить цікавеньке, те й купить. Таким побитом він придбав чимало люльок і табатирок усякого сорту, нашийників собачих, складаних ножичків, капелюхів кумедних, ґудзиків усяких комплекцій та інших отаких сміховинних речей. Навіщо й для чого? — крім нього, ніхто не скаже, проте слід визнати справедливість: усі ті речі були чудової добротності й фасону. Окрім того, він, за комплекцією своєю, дуже любив книжки. І яких тільки книжок не назбирав він?! Це просто чудо! Тепер таких книжок і в розносчиків не знайдеш. Як зараз трохи пам'ятаю, були там: Пригоди Клевеланда, побічного сина Кромвеля; Пригоди маркіза Г.; Любовний Вертоград Камбера й Арісени; Бок і Зюльба; Економічний магазин; Поліціона, Хороброго Царенка Херсона, сина його, та багато всяких інших високих титулів. До того ж усі книги томні, не по одній, а по кілька під одним званням; одної історії якоїсь держави та якогось абата книг по десяти. Та ще в яких палятурках! Аж очі вбирають! Усе в шкуратяній оправі, а сторінки від краски так позлипалися, що ледве й оддереш.

Так ото сей родич усі ті речі й книги ретельно зберігав і, поклавши в короби, ніколи не розгортав, боячись завдати всьому тому шкоди, і в такому стані сам помер. А що був бездітний, то, в міру любові своєї, відписав родичам, за призначенням, речі. Через особливу атенцію свою до мого батенька, відписав він їм