Богдан Жолдак - Нестяма

А тут є: стіл, стільці. шафа, портрет Юрія Сенкевича, канапа; речі тут — це розтин, розтин у перетині шаф, столів, стін, слів: це мікрошліф вимикача, лампочки, телефону, дверей і навіть деяких мешканців.

Звідси пахне вокзалом, а також телевізором.

— Авжеж, радий. Ну що, ти не можеш витримати п’ять хвилин? А-а... Ну, тоді двадцять. Іду, йду вже.

Йде, зачепивши гучномовця, той урочисто ожив з на-півслова:

— Пройшло п’ятнадцять хвилин.

Ніна перепиняє Володю, коли той, одягнений, уже поспішає до дверей:

— У тебе хтось є.

— У мене когось нема, — намагається прослизнути він.

— Не треба брехать. Тільки не треба брехать, брехать. Ти знаєш, ти знаєш, знаєш! — я не люблю брехні.

— Нема, — слизне він. Бо знає.

— Після того, як ми стали на кооператив, мені одразу подзвонила одна особа. Дзвонила, дзвонила, дзвонила! Особа не назвалася: ми поговорили.

Од слова «особа» Володя особистішає.

— Невже?

Хоче проштовхнутися до дверей, але марно, бо Ніна сама стає ними.

— Я їй по-о-пулярно пояснила, що ми з тобою — не розлучалися ніколи. Ніколи! Ніколи! Вона згодилася й обіцяла не дзвонити.

— Невже? І — не дзвонила? — забринів він новою надією.

— Це була вона? — і категорично киває на апарат, незважаючи що Володя — не відповідає, не маючи змоги вийти, він умикає телевізор, здобувши простір там.

— Я тебе, тебе, тебе! питаю, — питала, питала, питала вона.

З’являється Анатолій, бо він іде до ванни. Христина

Свиридівна ж простує на кухню, все це блакитно освітлене телевізором, хоча він кольоровий.

— Уже дзвонили зі станції, обіцяли відімкнути наш номер! — гукнула Ніна, наче в далекий телефон.

Анатолій і Христина Свиридівна зупиняються.

— I відімкнуть, відімкнуть! Наговорити з Херсоном п’ятдесят! П’ятдесят доларів!

— По роботі.

Сказав Володя так, що телевізор блимнув.

— А потім на сто сімдесят? Ти — думаєш? «По роботі»... У тебе ж зарплатня в сто раз менша. Кому ти дзвонив у Херсон?..

Решта присутніх чомусь почали гарячково шукати виправдання.

Наче відповіддю на запитання на порозі з’являється Соня. Постає у блакиті телевізорного сяйва. Посміхається до кожного, тобто до себе.

Пауза.

Ще одна пауза. Тоді Соня рипає ще раз дверима, однак вони змащені й звуку не зринає.

Чутно, як на кухні крапотить кран, він не витримує мовчанки.

— Там скоро виросте сталактит, — сказав Толя.

— Де? — озирнулася Христина Свиридівна.

— У раковині, під краном, — перевів її погляд на кухню Толя.

— Це слон? — привіталася прибулиця.

Вона показує на екрана телевізора, всі теж повертаються туди, однак ніхто не відповідає, бо Христина Свиридівна навпомацки шукає очима слона на кухні, а не в телеефірі.

— У вас телевізор кольоровий ваш? — питає гостя.

— Ну, бувають же чорно-білі передачі й по кольоровому телевізору, — виправдався нарешті Вова. — Здрастуй, Соню.

— Здрастуй, Вово.

— Здрастуй, Соню!

З викликом цілує її. На цю гнітючу паузу лунає голос Юри:

— Мамо!

— А в нас аз два кольорових телевізори з татом в нас, — розповідає Соня. — Коли Володя був у нас в Херсоні, то він бацив. Правда з, Вово? Їх?

Тут і виявилося, що Соня має певні мовні дефекти. Боротьба поглядів, з боротьбою дефектів.

— Правда, — погодився Володя.

— Коли тато взнав він, сцьо мене будуть по телевізору показувать, то сказав: «Дарую тобі, доцко, телевізор». Він — у мене такий. Правда, Вово?

Пауза. Це вже яка? Шоста? Бо Анатолій довго мне свою шкіперську борідку, а потім довго мне таку ж шкіперську люльку. Володя в цей час так само довго всміхається, нарешті каже:

— Правда.

— «Заслузила, доцко!» — подарував тато. Тато дивиться з мамою один тепер, кольоровий, а ми з Вовою, коли він приїздзяє, інсий дивимось ми.

— Правда, — сказав Вова, наче про газету «Правда».

— Ой, я забула сказати тобі: мені отут одразу, без блату сказали мені бути директором басейну ДеСеСа бути. Уяв-ляєс?

— ДеСеСа? — стрепенулася Христина Свиридівна, наче, нарешті, побачила слона.

— ДеСеСа — це знацить, Дитяча Спортивна Скола. Отак без блату сказали мені бути.

— Мамо! Я кому сказав? — сказав голос Юри.

— Отак — одразу? Директором дитячого?