Софі Періно - Дочка Медічі

— Не бійтеся,— співуче промовляє Анжу,— я подарую вам насолоду. Усю насолоду, на яку заслуговує богиня.

Я намагаюсь думати про те, скільки тягарів упаде з плечей після моєї капітуляції. Мені вдається трохи розслабити м’язи.

— Ось так краще,— схвалює Анжу в той час, як його рука прослизає поміж моїх ніг і прямує вище, доки не сягає потаємної розвилки.— Перший раз — найважчий. Обіцяю, незабаром ви навчитеся залюбки розводити коліна. І співатимете мені дифірамби не менш палко, ніж я роблю це для вас.

Перший раз! Раптом мене осяює думка, що подібне злягання, наругу над усім святим, доведеться терпіти неодноразово. Коли я віддам цноту моєму братові, це принесе мир, але для утримання цього миру я буду змушена знову й знову ділити з ним ліжко. Мій гріх буде постійним, аж доки він не втомиться робити мене грішницею. Нічого гіршого я не можу уявити — це гірше за смерть; безперечно, гірше за втрату прихильності королеви чи тривалу ворожнечу з моїм братом.

— Ні! — вигукую я. Учепившись у руку, яка прагне ґвалтувати мене, я відкидаю її.

Анжу сміється, неначе моя боротьба з ним — лише гра. Звільнивши руку з моїх цупких пальців, він обвиває мій стан і пригортає мене до себе.

— Я можу бути терплячим,— каже він.

Він нахиляється поцілувати мене, і я кусаю його за губу. Я відчуваю смак крові. Судячи з крику здивування й болю, це його кров. Він відпускає мене, прикладаючи долоню до рани, а я, користуючись нагодою, з усіх сил відштовхую його. Він котиться з мого ліжка і з приємним гупанням падає на підлогу.

Я хапаю дзвоник зі столу та гучно дзвоню.

— Жийоно, ти мені потрібна! — кричу я.

Анжу підстрибує. Його погляд сповнений такої ненависті, що я боюсь, що навіть присутність Жийони не завадить йому завдати мені шкоди. Але, згадавши про матір, він опановує себе, демонструючи холоднокровність. Торкнувшись своєї губи, він розглядає сліди крові на пальцях.

— Ті, хто проливають мою кров, завжди шкодують про це. Я відповідаю за свої слова. Я не бажав вашої смерті, але віднині ви самі можете бажати її.

Метнувши погляд на своє відображення в моєму дзеркалі, він поправляє камзол, після чого піднімає завісу, пропускаючи Жийону всередину.

— З вашою пані знову стався напад,— каже Анжу.— Боюся, від наслідків хвороби вона страждатиме все життя.

Коли Сен-Жан-Д’Анжелі капітулює, ми вирушаємо до Анжеру. Я надто слабка для верхової їзди. Карл віддав мені свій паланкін і щоранку допомагає мені підніматися на нього. Генрієтта сидить біля мене, коли ми наближаємось до міста. Незважаючи на холод та її докірливий погляд, я відчиняю вікно, аби краще розгледіти міцні круглі вежі палацу, більше схожого на фортецю. Сьогодні, уперше за тривалий час, ми вечерятимемо і спатимемо у приміщенні, і такі прості задоволення гріють душу.

— Гадаєте, Амбруаз Паре дозволить мені помитися? — запитую я в подруги.

Я залюбки змила б останні сліди моєї лихоманки разом із затяжним відчуттям бруду, що його залишили на моєму тілі дотики Анжу.

— Навіщо радитися з паном Паре? Довірте це мені.

— Тоді я, мабуть, піду до каплиці.

Я хочу бути чистою тілом і духом. Заплющивши очі, я уявляю, як схиляюсь на коліна перед уламком справжнього розп’яття, принесеного до Анжеру святим Луї, і молю Бога очистити мою душу.

Ми заїжджаємо до двору. Я в чудовому настрої, найкращому з того жахливого дня, коли сеньйор дю Гаст порушив мій спокій. Карл спішується і протискається крізь натовп до мого паланкіну. Я усміхаюсь йому, але наступної миті до мого поля зору потрапляють менш привітні обличчя — герцога де Гіза і його дядька кардинала. Що вони роблять в Анжері? В очах моєї матері читається те ж саме питання, коли вона стоїть біля Карла.

Я переводжу погляд з королеви на герцога. Він дуже пригнічений. Робить кілька кроків уперед, а потім відступає. Добре. Я молюся, аби він тримався на відстані. Якщо він підійде до мене, це підтвердить усе, що наговорив Анжу. Між тим, Анжу підкрадається до Гіза, заводить розмову й підштовхує його до мого паланкіна навіть тоді, коли Карл простягає мені руку й допомагає зійти вниз.

— Ось цей пан особливо бажає розпитати про здоров’я моєї сестри,— єлейно усміхаючись, Анжу вже відверто штовхає Генріха до мене.

— Ваші величності,— герцог уклоняється.— Ваша високосте,— він схиляє голову, не дивлячись на мене. Його неприхований біль крає мені серце, але не достатньо, аби я пожалкувала про моє бажання віддалитися.

Кардинал Лотаринзький, який завжди ходить слідом за герцогом, теж уклоняється.

— Ваші величності,— каже він,— ми дуже засмутилися, почувши про епідемію в королівському таборі, і постійно молилися, щоб загроза оминула його величність і всю його родину.

— Дякувати Богу, ця загроза оминула всіх нас без винятку,— відповідає Карл, вочевидь, не здогадуючись, що тут щось не так. Можливо, мати не переказувала йому чутки, які розповів їй Анжу.

— Ваша величносте,— кажу я, поклавши руку на лікоть Карла,— я втомилася. Ми можемо зайти всередину?

— Авжеж. Герцогине де Невер, де плащ моєї сестри? Накиньте його їй на плечі, інакше вона застудиться.

Виразно дивлячись на мене, Генрієтта підводиться. Накинувши плащ мені на плечі, вона бере герцога під руку.

— Ви допоможете мені знайти мою сестру, пане? Упевнена, ви бажаєте її бачити.

Благослови її Господь! Ми з Карлом ідемо в одному напрямку, а Генрієтта з Гізом — в іншому. Однак шкода вже заподіяна. Я чую, як за моєю спиною Анжу каже