Джо Хілл - Пожежник

Він ляснув себе долонею по лобі — напевно, підхопив цей жест у якомусь телешоу. Та Гарпер не осуджувала. Інколи їй здавалося, що сама вона півжиття провела, вдаючи з себе Джулі Ендрюс у кіноверсії власного життя. Проблема рольових моделей саме в тому, що вони накладають певні ролі.

Гарпер на пальцях показала йому, що час уже «С-П-А-Т-И».

Кивнувши, він сказав:

«Ти ж теж, правда?», — промовляючи це в повній тиші, впевнено рухаючи руками в повітрі, наче налагоджував рух якогось невидимого механізму.

«Маю йти, — відповіла вона, своїми менш вправними руками. — Скоро буду».

«Обережно», — показав Нік руками.

Еллі була в почекальні, згорнулася калачиком на дивані. Не спала й не читала — просто лежала, притуливши стиснуту в кулак руку до губ. Вона кліпнула й підвела очі. Якусь мить її погляд був розсіяний — здавалося, вона не впізнавала Гарпер.

— Нік сказав, що у тебе тут чергування.

— Щось таке. Через тебе Бен та тітка Керол певні, що хтось у таборі жадає вбити дідуню. Як на мене, то це маячня — усім відомо, що то був отой тип, Мацц, — але команди не я віддаю.

— А хто, Бен?

— Він лише робить те, чого хоче тітка Керол. А хоче вона безпеки для дідуні. Її можна зрозуміти. Хтось таки намагався його вбити. А ще вона воліє, щоб ти залишалася відтепер тут. Щоб напохваті завжди був медичний персонал, якщо в нього станеться напад чи ще щось.

— Їсти я тепер теж буду тут?

Гарпер лише жартувала, та Еллі, очевидно, ні.

— Ага. Вона дуже засмутилася, коли почула, що вчора ти побрела собі десь, аби перекусити, і залишила його самого. У нього серце могло стати. Чи хтось міг зайти й придушити його подушкою.

— Я не можу тут лишатися цілий день. Якщо вже на те пішло, мені час. Джону теж сильно дісталося. Мені потрібно до нього на острів, аби накласти йому бинти й шину.

У руках Гарпер нічого не мала, але сподівалася, що Еллі цього не помітила... і сподівання виправдалися.

— Не можна, — відказала Еллі. — Навіть якби тобі було дозволено покинути лазарет, зараз середина дня. Ніхто не виходить надвір удень.

— Навіть якби мені було дозволено? Що ти маєш на увазі? Це наказ Керол? Хто призначив її головною?

— Ми.

— Хто?

— Усі ми. Ми проголосували. Тебе там не було. Ти спала. Ми зібралися в церкві й співали для Отця Сторі. Співали до всіх, кого ми втратили, прохали вказати нам шлях. Можу поклястися, я чула, як вони співали з нами. У каплиці було лише сто сорок людей, але, здавалося, у співі єднається тисячний натовп, — від цих спогадів шкіра на руках Еллі вкрилася мурашками. І вона ще щільніше стислася в клубок. — Це дарувало почуття порятунку... від усіх поганих почуттів, які ми колись мали. Саме цього й потребували. Потому всі ми заспокоїлися, трималися за руки і балакали. Говорили про речі, що й досі приносять радість. Дякували одне одному, наче перед прийомом їжі. І складали плани. Тоді-то ми й проголосували за те, щоб дати Бену повну владу над питаннями безпеки. І проголосували, аби зробити тітку Сторі головною під час служб у каплиці та відповідальною за щоденний розпорядок, яким завжди опікувався Отець Сторі. Спершу вона опиралася. Казала, що не може брати на себе додаткові обов’язки. Казала, що має доглядати за батьком. Тож ми знову проголосували, і знову усі одноголосно обрали Керол. Тоді вона заговорила про те, що ми припускаємося помилки. Що вона, мовляв, не така сильна, як її батько. Він був кращий за неї в усіх розуміннях. Сердечніший, вдумливий та більш терплячий. Та коли ми проголосували втретє, вона й тоді перемогла. Це було кумедно. Так кумедно, що аж Керол розсміялася. То був наче як сміх крізь сльози.

Гарпер згадала рядки зі щоденника Гарольда Кросса — «грибок, своєю чергою, стимулює стадну поведінку, щоб уберегти власне процвітання, те саме групове мислення дозволяє зграйці горобців перевернути монету» — та їй не сподобалося, куди така думка могла її завести, тож вона прогнала її геть.

— Не думаю, що можу собі дозволити тебе відпустити. Востаннє, як я чергувала в лазареті й не виконала свого обов’язку, померла дитина, — сказала Еллі, і подивилася на Гарпер з кривою, цілком позбавленою радості посмішкою.

— І що ти робитимеш, якщо я вирішу піти? Накинешся на вагітну жінку?

— Ні. Може, просто в ногу тобі вистрілю чи щось таке.

Вона самовдоволено шкірилася, поки це промовляла, і Гарпер мало не розсміялася. Але тоді побачила «Вінчестер», приставлений до одного кутка кімнати.

— Господи, навіщо тобі дали рушницю!? — вигукнула вона.

— Містер Патчетт переконаний, що Пильнувальникам на варті слід мати при собі гвинтівки, — промовила Еллі. — Сказав, що давно слід було видати зброю на руки. Якщо десь об’явиться кремаційний загін, невеличка стрілянина допоможе...

— ...відправити на той світ більше людей. Нікому з вас не слід мати при собі рушницю. Еллі, декому з Пильнувальників лише чотирнадцять років, — Гарпер не стала вказувати на те, що й самій Еллі ще не виповнилося сімнадцяти. Думка про дітей, які блукатимуть у снігу з зарядженими рушницями, неабияк її стурбувала... достатньо, аби Гарпер закортіло дати добрячого стусана Бену Патчетту в його м’яке черево.

— Та то лише старшим з нас, — пояснила Еллі, і, вперше за весь час, у її голосі лунали нотки виправдання.

— Я йду, — сказала Гарпер.

— Ні. Не треба. Прошу. Давай почекаємо темряви, а тоді поговоримо з Керол. Заборона тинятися надворі вдень — то чи не найважливіше правило в таборі. Скоро вже сутенітиме.

— В такий сніг уже могло стемніти.

— Ми позабирали дошки. Ти залишиш по собі слід.

— Ненадовго. Зараз сніжить. Сліди швидко занесе. Еллі. Ти б дозволила комусь вказувати, як тобі чинити?

На цьому вона її підловила.

Еллі вдивлялася у блакитну напівтемряву, в якій вирували мільярди діамантових сніжинок. М’язи в куточках її щелепи напружилися.

— Бляха, — промовила врешті вона. — Це так по-дурному. Даремно я так.

— Дякую, — відказала Гарпер.

— Тобі краще повернутися години за дві чи навіть швидше. Якщо тебе не буде за дві години, я тебе вовкам згодую.

— Якщо мене не буде за дві години, тобі доведеться шукати Дона Льюїстона, аби він подивився, чи все добре з Отцем Сторі і який у нього стан.

Еллі глянула на Гарпер.

— Ти гадки не маєш, як все хріново. Усі Пильнувальники зустрілися після служби. Бен Патчетт сказав, що забагато вже людей ставили себе понад добробутом цього табору. Сказав, що слід нам зробити кілька промовистих прикладів