Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревіння посилювалося. Так міг ревіти тільки великий розлючений звір, нападаючи на ворога.

“Мерщій, мерщій! — підганяв себе Ван Лун. — Проклятий дощовик! Затримав як… мерщій, мерщій!”

Удалині пролунав постріл. Йому відповіла луна. Значить, Галя стріляє не в підземному ході?.. Ревіння стало ще гучнішим, лютішим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот і несподівано обірвався. Перед мандрівником відкрилася величезна темна печера. Проміння його прожектора потонуло в її темній глибині. Де ж Галя?

Один за одним пролунало ще кілька пострілів. Потім постріли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревіння.

І потім Ван Лун почув глухий стогін. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбігав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче підземного ходу. Наче у відповідь на стогін дівчини, величезна печера наповнилася мінливим, хвилястим блакитнуватим світлом. Проміння прожектора Ван Луна вихоплювало з невірного присмерку окремі скелі, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посередині печери. І нарешті Ван Лун побачив те, що шукав.

На відстані метрів п’ятнадцяти—двадцяти від нього, внизу, біля стіни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрі. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломі на руки, поряд лежала гвинтівка. Людина в скафандрі була нерухома, наче мертва. Галя!

І вздовж тієї самої стіни до дівчини підповзала величезна потвора. Довгі тонкі вуса-щупальці звивалися в повітрі над Галею. Ось підвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребінку.

Щупальце торкнулося нерухомої постаті в скафандрі. І широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкістю замахнулася над головою в прозорому шоломі, що лежала на плескатій скелі…

Розділ сьомий,

де розповідається, як академік Риндін і Вадим Сокіл випускали за хмари Венери зонд-антену для встановлення радіозв’язку з землею, а також про напад на мандрівників хижого павука.

Микола Петрович Риндін відірвався, нарешті, від складного рисунка, який він довго і старанно викреслював на папері. Вадим Сокіл, що уважно стежив за рухами руки Риндіна, запитально поглянув на академіка.

— Отож, — нерішуче промовив він, — виходить, що…

Риндін перевів погляд на нього, потім поглянув іще на рисунок. І тільки після того повільно відповів:

— Нічого втішного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!

Він неуважливо провів олівцем по краю паперу кілька широких рисочок, мов пробуючи графіт. І продовжував, ніби підкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:

— Висновки ось які. Дійсно, астроплан лежав раніше в стані, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був він, але можливим. Галя… — він стримав мимовільне зітхання, — Галя подала правильну ідею. Вона дуже кмітлива, мила дівчина! Поштовх, певна річ, був би дуже міцним, заперечувати не можна. Проте ми пішли б на нього, бо іншого виходу не лишалося. Кілька добрячих вибухів з усіх трьох двигунів — і астроплан, рвонувшись уперед, вилетів би з міжгір’я. Ну, а там ми вже думали б і про те, щоб установити правильний курс і лягти на нього. Все це було можливим — аж до візиту вусатої потвори, яка чомусь вирішила побавитися астропланом… Під ударами її важких лап наш корабель змінив свій стан. Змінив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунів дивляться в небо. Робити вибухи — значить застрягнути ще більше. Тепер зворотний старт неможливий, — в усякому разі, до того часу, як нам удасться змінити положення корабля. І от, всі мої спроби вжити заходів для цього, як бачите, лишаються безуспішними. — Він указав на свій рисунок. — Як змінити положення астроплана?..

Змінити стан астроплана! І Сокіл, і Риндін чудово розуміли, що зсунути з місця багатотонний міжпланетний корабель, опустити його корму і підняти носову частину можна тільки за допомогою потужного підйомного устрою. А його на кораблі не було. Такі допоміжні устрої, хоч і не дуже складні, але потужні,— їх, очевидно, треба було б спорудити самим. Але як, з чого?.. Наявні на астроплані домкрати були надто слабкими для такої операції… Де ж вихід?..

— Звичайно, всі ці наші розмови мають лише попередній характер, — продовжував задумливо Риндін. — Про зворотній шлях нам думати рано. Поки ми ще нічого не знайшли на Венері… якщо не загубили. Так, друже мій, треба тверезо дивитися на речі.

Сокіл схилив голову і нічого не відповів. Риндін розумів, як важко його молодому товаришеві. Можливо, його відверне від сумних думок жарт? І Микола Петрович заговорив знову:

— Кожен день приносить нам стільки несподіванок, любий Вадиме, що перед нами раптово можуть відкритися нові можливості. От уявіть собі, що наш вусатий знайомець, ця сама величезна потвора, знову повернеться сюди. Припустімо, що астроплан справив на неї назабутнє враження. Тварина знову вирішить побавитися — і в процесі своєї розваги так штовхоне корабель, що він знову стане в таке саме положення, як і раніше. Уявляєте собі? І тоді ми зможемо без особливих перешкод вилетіти в зворотний шлях. Як вам подобається така перспектива?

Втім, Сокіл, як і раніше, не відповідав. Він сидів навпроти Миколи Петровича, пригнічений і похмурий, — такий, яким був весь цей час, з того моменту, як Ван Лун пішов на розшуки Галі Рижко. Риндін бачив, як Сокіл з безнадійним виглядом куйовдить своє кучеряве волосся, як він знімає і в котрий раз протирає окуляри, думаючи про одне й те ж саме — про долю Галини.

— Послухайте мене, Вадиме, — серйозно промовив Риндін. — Я розумію, в чому річ. Розумію, що вам важко. Але ж і я також повний тривоги за Галю. Втім, хіба ж ми допоможемо справі, якщо будемо сидіти і роз’ятрювати себе? Ви поводитеся неправильно, друже мій! Треба намагатися відвертати увагу від цього, зайнятися чимсь, зрозумійте! Ми зробили все, що могли. Ван Лун вирушив на розшуки. Ви чули, він спустився до цього підземного ходу. Ніхто з нас не може бути більш корисним зараз у розшуках Галі, ніж Ван. Так, дуже погано, що ми не можемо далі чути його: мабуть, грубезний шар грунту гасить радіосигнали. Що вдієш? Отож, нам лишається тільки чекати і тримати себе в руках.

— Чекати! Тримати себе в руках! — глухо повторив Сокіл. Він підвів голову і подивився на Риндіна очима, які дивно виблискували. Його голос тремтів і уривався від хвилювання. — Чекати! Тримати себе в руках! Миколо Петровичу, не можу я! Якби ви знали… Скільки разів я вже проклинав себе за те, що тоді, одразу після того, як побачив, що вона впала і покотилася під