Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

якесь велике тіло, що перетинало тунель. Він зупинився. Вказівний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтівки. Примружені очі вивчали істоту холодним спокійним поглядом.

Її округле темне тіло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрізнити на ньому окремі опуклі кільця, які створювали враження темних і світлих поперечних смуг. Ці смуги зближувалися і віддалялися, безперервно рухаючись. Все тіло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стіни поперек підземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, він був живий, він невтомно вібрував своїми темними і світлими кільцями. І від цього руху зі стіни тунелю зривалися і падали дрібні і великі камені, осипався грунт.

Погляд Ван Луна не відривався від дивної істоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення — впоперек підземного ходу? Мандрівник зробив ще кілька кроків, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що світлі і темні кільця висувалися одне слідом за одним з правої стіни тунелю і так само повільно входили в ліву стіну. Втім, може, це тільки своєрідна ілюзія?

Проте мандрівник помітив на боці незрозумілої істоти невеличку чорну пляму. Та пляма повільно просувалася справа наліво. Ось вона наблизилася до лівої стіни, мов торкнулася її — і зникла, сховалася в стіні. Виходить, не ілюзія, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гігантська змія, істоти, що переповзала тунель, вилізаючи з одної його стіни і зникаючи в другій. Кільчасте тіло було, дуже довгим: кільця з’являлися і зникали, з’являлися і зникали, але тунель все ще був перегороджений.

Ван Лун опустив дуло гвинтівки і включив прожектор. Сліпуче біле світло залляло дивовижну істоту, вірніше, ту її частину, яка цієї миті проповзала крізь тунель. Ось вони, поперечні кільця, їх тепер виразно видно, вони темні на червонувато-коричневому тлі цілого тіла. Але темні не вони самі.

Очевидно, ніякої небезпеки ця змієвидна істота не являла, до неї можна було підійти ближче. Ван Лун з цікавістю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.

М’яке напівпрозоре, червонуватого забарвлення тіло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, і з помітними зусиллями підтягало свої кільця. А всередині того тіла, у зворотному напрямі, рухалася якась темна маса. Чи ні, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому місці, а напівпрозоре тіло пересувалося по ній, ніби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.

Ван Лун торкнувся дулом гвинтівки до одного з кілець. Воно здригнулося, червонуватим тілом пробігла пульсуюча хвиля — і кільця одне за одним почали хуткіше, квапливіше з’являтися з правої стіни і зникати в лівій. Ван Лун відступив на крок, міркуючи.

Справді, фауна Венери щогодини підносила мандрівникам нові й нові несподіванки, нерозв’язні загадки. Досі їм не вдавалося зустріти жодної тварини, вид якої можна було б одразу і безпомилково визначити. Комахи і павуки не беруться до уваги, хоча вони і набули на Венері незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупніші тварини, ці потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами… всі вони явно не мали ніякого відношення до фауни земного юрського періоду. Тепер ось іще ця жива напівпрозора колода з її кільчастим пульсуючим безконечним тілом — завдовжки очевидно, десятки метрів — адже ж їй не видно ні кінця ні краю, вона тягнеться справа наліво ось уже скільки часу!

І раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Він збагнув, що це за істота! Легким дотиком він ще раз торкнувся червонуватого тіла стволом гвинтівки. І знову вздовж нього пробігла неспокійна хвиля, кільця почали рухатися швидше, істота наче намагалася ухилитися від дотику. Ван Лун посміхнувся: неймовірно, але це було саме так, немає ніяких сумнівів.

— Знаю, хто ти, — сказав він, звертаючись до безмовного вібруючого тіла — і власний голос здався йому хрипким і неприродним від збудження. — Ти, втім, черв’як. Ти — дощовик, ось хто ти! І тікай геть з дороги, мені не до тебе!

Ван Лун з силою вдарив червонувате тіло прикладом гвинтівки. І воно поспішило, заквапилося ще більше; кільця, скорочуючись і розправляючись, сковзалися від стіни до стіни дедалі швидше, ніби намагаючись якнайскоріше сховатися в грунті.

— Та пролізай, пролізай, не заважай мені, — пробурмотів Ван Лун, — не затримуй. Дощовик… скільки часу він ще буде загороджувати мені путь?

Гігантське червонувате тіло, здавалося, було й справді безконечним. А головне — воно перегороджувало мандрівникові дальший шлях тунелем, проміж ним і склепінням лишалося не більш як півметра вільного простору. Треба було щось робити.

Ван Лун відступив ще трохи назад, скинув гвинтівку і, не прицілюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострілу розтанув у повітрі, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тіло гігантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка — і це було все, всі наслідки пострілу. Пульсуючі кільця навіть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтівку.

“Може, я помилився? — подумав він. — Може, це була не розривна куля?”

Він перевірив магазин. Ні, він був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася, а пронизала тіло дощовика, не завдавши йому ніякої шкоди?.. Ах, так, зрозуміло, — і як він не передбачив цього заздалегідь? Куля не зустріла достатнього опору, вона пройшла ніби крізь рідкий холодець…

Ван Лун відчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспішати, кожна хвилина затримки може коштувати Галі Рижко життя, а він примушений стояти тут і чекати, доки піде з його шляху ця мізерна, хоча й величезна істота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрівника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як і завжди, висів на поясі скафандра. Але Ван Лун роздумав:

“Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж — черв’як! Все одно, його тіло не спиниться, буде й далі виповзати з стіни, ще більше загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна!”

Лишався тільки один вихід — перелізти через пульсуюче тіло, протиснутися між ним і склепінням тунелю. Ван Лун розбігся і стрибнув. Його руки охопили кругле м’яке тіло, яке здавалося слизьким і непіддатливим. Діючи руками і ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сіпався під ним, немов намагаючись скинути мандрівника з себе.

Але Ван Лун уже сидів на ньому верхи. Ще мить — і він легко, пружно зіскочив з другого боку, протиснувшись під склепінням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пішов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!

І майже одразу нові звуки, значно гучніші і загрозливіші, оволоділи його увагою. Здаля долинало густе ревіння, хрипке й люте. Йому відповідали верескливі, гавкаючі голоси, немовби