Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

Рисочка завершила свій уявлюваний підйом небозводом. Вона тепер явно змінила напрям і мчала немовби під кутом, вниз до поверхні моря. От уже видно, що це не рисочка, а загострена сигарка. Астроплан, астроплан, це він!

І слідом за ним тягнуться кілька зовсім маленьких темних трикутничків. Так, це — викинуті астропланом конічні парашути, за їх допомогою корабель уповільнює свою швидкість, гальмує в повітрі.

Астроплан зростав прямо на очах. Ще мить — і він косо промайнув у повітрі і зарився носом у хвилі, зник під поверхнею моря, як стріла, випущена з лука. Високі сплески вказували місце, в якому міжпланетний корабель поринув у море.

Ці сплески відвернули увагу спостерігачів, — а астроплан тим часом встиг уже знову виринути з-під води і швидко плив в напрямі до берега, погойдуючись на хвилях. Від нього здіймалися хмари білої пари, він цілком був оповитий ними. Вода скипала навколо його металічного корпусу, який розжарився від тертя в атмосфері.

Астроплан описував на поверхні моря широке півколо, весь час уповільнюючи свою швидкість. Він наближався до Приморсько-Ахтарського, пропливаючи повз усіяні людьми береги. Повільніше, повільніше — і ось він зовсім спинився. Його відділяло від берега не більше ста метрів.

Гримнула музика. Проте її звуки заглушила буря радісних вигуків, привітань, оплесків, якими люди зустрічали перший в світі пасажирський космічний корабель, що повернувся з далекої подорожі.

У верхній частині астроплана відчинився люк. Зараз, зараз з нього вийдуть учасники експедиції!

Втім, з люка ніхто не з’являвся. Люди на березі завмерли в напруженому чеканні. Одразу стало так тихо, що звуки оркестру здалися вже неймовірно гучними. Лише хвилі плюскотіли біля величезного металічного тіла астроплана. Чому ніхто не виходить з корабля?..

Проте ось з відчиненого люка астроплана висунулася тонка мачта. Вона підносилася вище й вище. Широке червоне полотнище повільно пропливло вгору вздовж мачти. Над астропланом розгорнувся червоний прапор з золотими серпом і молотом. Він переможно маяв у повітрі як вітання Батьківщині від мандрівників, що повернулися з глибин світового океану.

Над люком з’явилася сива голова Миколи Петровича Риндіна. Академік вийшов на верхній місток астроплана, він простягав до берега, до рідної землі руки, немов прагнучи обійняти всіх, хто зустрічав експедицію. А слідом за ним виходили вже його супутники — Вадим Сокіл, який надаремно намагався приховати своє хвилювання, стриманий, проте цього разу усміхнений Ван Лун і розчервоніла, радісна Галя Рижко.

І тепер уже справді не можна було почути нічого: ані музики, яка марно намагалася прорватися крізь ураган вітальних вигуків і оплесків, ані самих вітань, — нічого! Все чисто змішалося, все злилося в один радісний гул, який, не припиняючись ані на секунду, об’єднував почуття десятків і сотень тисяч людей.

Радянська країна зустрічала своїх героїв, відважних переможців світового простору, перших людей, які побували на далекій Венері, сміливих і безстрашних аргонавтів Всесвіту!

1935–1958

ВОЛОДИМИР ВЛАДКО

(Біографічна довідка)

Володимир Миколайович Владко народився 26 грудня 1900 року в Ленінграді, в родині службовця. Закінчив Інститут народної освіти. З 1917 року почав працювати в газетах та журналах, друкувати нариси, фейлетони, рецензії. Багато подорожував по Радянському Союзу, а в повоєнні роки і за кордоном. Ці поїздки знайшли своє відображення у багатьох нарисах, статтях та книгах («Донбас — золота країна», «Тракторобуд», «Троє за одним маршрутом», «Запряжене сонце», «Наше завтра» та інші).

Вважається основоположником української радянської наукової фантастики. Першим твором у цьому жанрі була повість «Ідуть роботарі» (1929). В наступні роки вийшли повісті «Чудесний генератор», «Ощадкаса часу», романи «Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів», оповідання.

Під час Великої Вітчизняної війни працював у Саратові на українській радіостанції як постійний політичний коментатор. Потім був спеціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом газети «Правда», начальником Головреперткому УРСР, завідував українським відділенням «Литературной газеты».

У післявоєнні роки написав роман «Сивий капітан» (1959), повісті «Позичений час» (1961), «Фіолетова загибель» (1963), видав збірку «Чарівні оповідання».

Його твори чимало разів видавалися в перекладах на російську мову (Москва, Ростов-на-Дону), мови братніх радянських народів (Мінськ, Вільнюс), мови соціалістичних країн (Варшава, Краків, Познань, Софія, Будапешт, Берлін, Прага, Белград, Загреб), японську мову (Токіо).

Нагороджений двома орденами «Знак Пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, Почесною грамотою газети «Правда», двома Почесними грамотами ЦК ЛКСМУ і медалями. Удостоєний Вищої нагороди за творчість «Золотий Космонавт», присудженої Міжнародним жюрі з'їзду письменників-фантастів соціалістичних країн у Познані.

Помер письменник 1974 року.