Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

Розходилися в сумнівах. Чи правдивого князя викричали собі?

*  *  *

Княгиня Ольга постала перед Щербилом зненацька. На подвір'ї ще лишались ворохобні подоляни, але вона не взяла з собою осторожників. Лише стара сива покоївка Смілянка тихо постала за її спиною.

—    Чого хощеш, воєводо? Пощо бунтуєш людей? — голос її був сухий, ламався на кожному слові. Щербило заскочений був від такої несподіваної її появи. Сама до нього вийшла! — Я тебе слухаю, говори.

—    Віддай мені державне кермо. Я єсть законний князь! Мене сьогодні викричало київське віче.

—    Бери, воєводо, коли маєш таке жадання. Я вже втомилась від тої клятої влади,— вона простягла до нього руки, припрошуючи до палат.— Бери й тримай міцно, якщо зможеш.

—    Але ж... твій син Святослав!

—    Його тут нема. Тобі треба буде його перемогти.

—    А варяги? Свенельд і Карло?

—    Їх теж треба буде побороти.

Щербило мовчав. Кого ще йому потрібно буде здолати? Ромеїв-святителів і бояр, що від заздрощів завтра вранці схопляться за свої мечі й примчать сюди зі своєю челяддю збройною!.. З ким же він буде перемагати їх усіх?

—    Віддай мені свою дружину, Ольго.

—    Ти ж забрав мою дружину і зрадив мене. Я кермувала без мечників. Доброю волею і добрим словом.

—    Мені, мабуть, це не вдасться...

—    Спробуй, може, й вдасться. Ти ж свій — киянин.

—    Своїх завше більше ненавидять, знаєш-бо.

—    Але... чому ж тоді береш те, з чим не можеш справитись? Навіщо тобі ця влада?

—    Я все життя хотів сидіти тут... яко володар...— очі його радісно зблиснули з-під сивих брів.

Вона про це здогадувалась! І жаліла його. Підгодовувала його гординю — давала землі, мечників, владу. А він, невдячний, усе те підгрібав і жадав ще більшого. Хотів бути вищим від неї.

І ось натовп викричав його за його муки і страждання в порубі. Вона віддає йому владу з легкістю в душі і просвітленим серцем, віддає тягар, котрий мусила нести протягом цілого життя волею Долі і Бога. І він, беручи ту владу, раптом перелякався.

Що є в нього, окрім жадання влади? Що має робити, сівши на високий стіл давніх Києвичів? Звісно, розпочати війну проти всіх, хто буде проти нього. А проти нього буде цілий світ! Отой розкричаний, розбурханий натовп — його опора — уже розбрівся по домівках і забув, що зробив його найнещаснішою людиною на землі: давши владу, не дав ніякої сили, аби її утримати.

Але відмовлятись від влади в цю мить у нього немає змоги. Нині він володар Княжої Гори, Києва і Країни Руси. На мить, на одну солодку, щасливу, хмільну мить він є володарем!.. Він, син простолюдина, котрий ціле життя терся побіля владців, служив їм в усьому вірно й мовчки, котрий своїми догідливими вчинками домігся і багатств, і слави... і кохання володарки Гори... і її любови, гордої княгині Ольги. О, він знає, як вона колись знемагала від того почуття до нього!.. А він відмовив їй в усьому. І собі — також. І все задля цієї миті, коли влада сама упала йому до рук. Ні, він не відмовиться від керма!

—    Я йду в твої палати, княгине! — він радісно переступив поріг відчинених дверей. Ольга і її покоївки посторонились, дали йому дорогу. Він пірнув у сутінь високих світлиць.

—    От і добре,— сказала Ольга.— Ходімо, Сміляно, звідси.

—    Куди ж, Ольго?..

—    Либонь, до Гліба. Тут найближче.

—    Але ж... може, до сина — до Святослава краще?

—    Він мені уже не син, а мій князь. Київський князь! Володар Країни Руси.

—    А Щербило? Святослав його повісить!

—    Зрадників завжди потрібно карати. Бо вони зраджують завжди і всіх.

—    Як страшно...— прошепотіла Сміляна.

—    Страшно... і боляче, сестро... Як боляче...

Ще не добрались до Глібового двору, як зачули неквапний перестук кінських копит. Огледілись — Святослав зі Свенельдичем!.. Спішились перед палатами Ольги і вскочили в сінці. За кілька хвиль витягли зв'язаного... Щербила!.. Він шалено крутив головою, ревів утробно, бо в роті був запханий кляп із ганчір'я.

Ольга здригнулась. Блискавкою перед її очима змигнуло лице Щербила. Не цього, сьогоднішнього, ні, а того давнього, котрий умів так пестити ласкавим поглядом її обличчя, шию,  груди,   котрий  умів дотиком  лише   одного  пальця зачепити її за лікоть чи зап'ястя. О, в ті хвилини вона ладна була віддати йому все!.. Але воєвода Щербило брав лише землі й села...

І ось на його страшному обличчі меркне погляд. Вона більше ніколи, ніколи, навіть уві сні, не побачить його й отаким — сивим, змученим, жорстоким, жадібним до влади і переповненим нею.

—     Стійте! — рвонулась вона назад.— Стійте! Він і сам не знає, що коїть... Він сам... відмовиться від влади, я гадаю.

—     Досить пощад, княгине-мамо. Чи ти мало прощала усім?

Голос у Святослава був спокійний і розсудливий. Голос її сина, київського володаря. Доріс! Ось уже порядкує сам — бере владу в свої руки. Та навіщо ж кров? Бач, Щербило на це не відважився... Він ішов до влади шляхом мирним і кривим, але без убивств...

У цю мить згадала, як вона брала владу до своїх рук. Теж ішла по крові... Щоправда, тоді була війна, мужа-князя було жорстоко вбито... Так, тоді теж боролися за владу. Як і нині. Або вбиваєш ти, або вбивають тебе. У Святослава вибору немає, коли хоче бути владцею...

Але ж вона не хотіла смерти Щербила. Втім, хтозна, може, Щербило занесе меч над головою Святослава!.. Отож і вибирай: син або воєвода... Звичайно ж, вона за сина. Але коли уб'ють воєводу, умре і її серце, і її життя — те, котре минуло в щасливих надіях і котре ще лишилося для неї, якась дрібка того життя...

Вона не могла вибирати. Стояла й не рушила з місця. А в цю мить до її палат хтось ніби котився, біг — і так повільно чомусь наближався. Хто це?

—   Княгине! Княгине! Біда-а-а! — розправився перед нею якийсь сірий клубок і заскрипів старечим голосом. Та це ж... стара Житяна! — Малушу украли... разом із дитям... Чуєш?

Ольга зблідла. Хтось забрав у свої руки сина молодого князя!.. Хтось хоче за його спиною сховатися, щоби потім... щоби колись нанести удар у груди Святославу...

—     Святославе!.. Біжи! Шукай! Украли твого сина!..

—     Хто? Де? — Святослав