Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

І раптом хтось голосно запитав:

—     А де ж наш Чуриня? А де Щербило?

—     Щербило у варягів сидить. Чуриня пішов його кликати. Ходімо й ми!

—     Закличте Щербила!..

Не встигли дійти до варягів, як побачили і самого воєводу. В брудній сорочці, забрьоханих ногавках, босий, геть зсивілий воєвода Щербило люто зиркав довкола запалими очима й захекано спішив до свого двору.

Схопив обома руками ворітницю, крутонув в один бік, повернув у другий — ворітниця з воротами похилилась.

—     А тепер піддай! — гучно крикнув до мужів, що спостерігали на відстані, як чоловік виганяв із себе лють. Десяток дужаків налягли плечима на ворота, вони тріснули й похилились. Щербило вихопив у когось кілок, кинувся до дверей терему.

—     Ану виходь, нечиста сило, з мого дому! Геть! — хтось дужим поштовхом викинув із дверей Адальберта, аж свиснули довгі чорні поли його сутани, немовби крила велетенського темного птаха. За ним висипали його охоронці, кинулись бігти вниз, до Дніпра.

Розлючений воєвода погнався було за втікачами, але загальний регіт мужів, що раптом вибухнув у нього за спиною, зупинив його. Хіба ж не смішно! Яко чорний крук, вилетів з чужого дому зайда-єпископ, котрого кияни так зненавиділи і так побоювались. А за ним побігли його перелякані охоронці. Он скільки їх! Десятків зо два! Слідом же погнався один лише босоногий чоловік з голими руками... І від нього так шалено тікали чужаки.

—     Звідки прийшли, хай туди і йдуть. А ми самі собі будемо князювати. Виберемо собі нового князя.

—     А що? Наш воєвода Щербило — подільський рукомесник, рід його знаємо. Виберемо його. І брата його знали й шанували.

—     Котрого він осліпив?

—     Та замовкни!.. Хай буде свій князь.

—     А хіба чужі князі ліпші?

—     Княгиня наша за нас добре дбає.

—     За свій рід вона дбає, а не за нас! За Святослава і його варягів печеться.

—    Не те мовиш, брате. Нема того! Святослав сам у полоні в них. У Свенельда лукавого.

—    Бути в Києві князем воєводі Щербилу! — загукав хтось голосно. Інші засміялись.

Де було таке в київській землі, аби ці люди обрали свого провідника з-поміж себе. Чужих завжди пртймали любіше.

—    Он волхв прийшов, Сивуля наш.

—    Волхве, скажи своє слово. Хощемо на князя Щербила нашого! Чим не захисник для Києва і киян?

Випхали наперед волхва. Щербило, у котрого від несподіваної радости підгинались коліна, впізнав його. Колись цей волхв скаламутив його весілля. Волохаті сиві брови нависли над зіркими сивими очима. Скільки перебачили вони на своєму віку! І хтозна, скільки ще побачать...

—    Коли просите, скажу своє слово...— заговорив Сивуля.— Тільки чи вмієте слухати і розуміти почуте?

—    Кажи! Розберемось!..

—    Тоді так...— кахикнув у кулак волхв.— Мовлять сві- дущі, що колись жило на землі велике й добре сонце. Ходило поміж людьми, обігрівало так, що не було ні зим, ні морозів. Завжди цвіли рожеві сади. А тільки коли воно влягалось трохи поспати і небо робилось бузковим, на ньому спливало нове далеке біле Світило. Казали, ніби те біле Світило було також Сонцем, а жило далеко і через те здавалось завжди чисто білим та осяйним. І ось хитрий Лис вирішив перевірити, хто ж мудріший на землі: він, Лис, чи Людина.

Сказав людям: хай люди оберуть собі єдиного володаря, котрий був би їм до вподоби всім, милував би око і захищав од напасти.

Зійшлися люди й почали думати: кого ж їм обрати? Є у них своє Сонце, але воно своє, знають його рід і прарід, та й плямисте обличчя в нього якесь, і ніс облуплений та підпечений. Не милує ока те своє Сонце. Хтось із мудреців, проте, сказав:

—   Та воно ж із щирого золота, через те й плямисте. Так викував його старий небесний коваль Сварог.

Почули те люди й кинулись до свого Сонця — й ну відламувати та одбивати від нього шматки золота. За півдня й рознесли його до цурки. Повіяло холодом, пішов сніг, ударили морози. На землю раптово упала ніч. Люди почали просити Небо повернути їм їхнє ласкаве Сонечко. А його вже не було!.. Розпач охопив малих і старих. Змилувався над дітьми старий Сварог і покотив по Небу оте далеке чуже сонце. Воно й донині котиться по небесному полю. А тільки вже так далеко відкотилось, що не досягти його людям. Можуть лишень чекати від нього ласки...

Волхв обірвав свою мову й пірнув у натовп. Люди спочатку мовчкували, сором'язливо опустивши погляди в землю. Потім всі враз заговорили.

—    А так, у свого видко і який ніс, і які зубія. Чужак здаля звабливіший.

—    Давно відомо: немає праведників у роді своєму...

—    Чим вам, браття, не догодила княгиня?

—    Вона добра, да не своя. Свого князя оберемо — Щербила. Пощо чужаків навела повен град? Геть княгиню! Геть варягів Святославових! Маємо свого вічем обраного князя! Щербило — князь віднині!.. Веди нас!..

Щербила підштовхували в плечі, й він усіх повів до Ольжиних палат. Коли вже народ київський викричав його на вічі князем, чого йому огинатися? Хіба не його руками кермували прийшлі київські волостелі? Чи не така кров у його жилах? Чи голова росте з іншого боку?!.

На ґанок Ольжиних палат вийшов отець Григорій. Зиркнув на збуджене товпище й зник. Зсередини гримкотнули засуви. Він злякався: Чурині серед ворохобників не було...

Люди ж не хотіли розходитись — почали таборитись. Літом то найлегше. Ліг на траву-мураву, кулак під голову підставив — і жди. Чекай, доки в тих, хто опинився в облозі, урветься терпець і вони щось запропонують. Під вечір ворохобний табір почав танути. Поспішали до господарки. Либонь, у кожного і курка, і порося чи теля — не до війни.

Проте воєвода-князь Щербило вперто залишався біля княгининого ґанку. Ольга має по закону віддати викричаному народним вічем князеві владу в Країні Руси.

Та кияни розходились, розпливались. Знову випірнув з натовпу волхв Сивуля. Говорив щойно він про своє сонце чи про свою правду. Як збагнути мову цього дивного мужа... Він вважав своїм сонцем Щербила чи когось іншого? Може, Ольгу? Бо кермувала тут, в усій країні, дуже давно. Усім давала волю у вірі, і в торгівлі, і в господарці. Он ще давніше втихомирила деревську землю. Давно вже стала своєю. І не здогадатись киянам, яке сонце їхнє.

Треба подумати над тими словами мудрого Сивулі. Справа хоч і не