Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

Лише приблудний сірий песик сидів біля Житяниної криниці й вигострював вуха. Колись господиня цієї хати підгодовувала бездомну тварину.

Подивувались люди, погомоніли та й розійшлися. І вже наостанку побачили волхва Сивулю.

—   Ге-ге, пощо стовбичите? Спізнились на прощання. Ондечки де її душа витає нині! — ткнув пальцем у якусь білу хмарину.— І звідти скоро повернеться знову до вас... Бо то ж Житяна!

Усі те знали, що невмируща вона, Житяна, як і це небо, як і ця ріка...

Київ не міг існувати без Житяни і її доброти. Кияни довго спостерігали ту завислу над Подолом хмарку, дивилися, як її обганяють інші хмарини — рожево-блакитні, то насуплені, то просвітлені, що напливали від Дніпра-Славути й неслися до града... Може, то були добрі душі пращурів, що витали над рідною землею й повертали їй свою снагу і мудрість.

У цій врочистій тиші якось дивно прозвучав голос волхва Сивулі:

—    Мабуть, і душа нашого Щербила вже тут. Нашого вічового князя.

—    Хіба він помер?

—    Щойно. На Княжій Горі.

Від подиву мужі подільські завмерли. Тоді хтось сказав:

—   Маємо пошанувати його честю. Його ж силою трималась наша держава.

Гурт подолян рушив на Княжу Гору. На подвір'ї біля князівських палат було безлюдно. Одиноке й самотинне тіло Щербила лежало біля порога князівського терема. А поруч, схиливши голову, стояла княгиня Ольга. Вона не підвела погляду на киян, котрі мовчки обступили мертвого Щербила й постягували з голів у шанобі свої шапки.

—    Либонь, сам себе...— хтось із них витяг із його тіла ніж.

—    Навіщо ж?

—    От вам і вічовий князь. Був — і нема.

—    Дорвався до влади — і не взяв її. Чи варто було все своє життя задля неї ламати?

—    Але ж чому він це зробив, княгине? Ми ж його обрали князем!

Ольга зітхнула, ніби скинула з себе оціпеніння, підняла голову й тихо мовила:

—    Щоб забрати владу, потрібно дуже багато жорстокости мати в серці. Багато крови пролити.

—    То хіба це йому в новину?

—    Світ виявився надто хижим. Більше, аніж він думав. Більше, ніж ви всі знаєте. Воєвода не зміг переступити останню межу. Не зміг вбити мене... і Святослава.

Ольга повернулась і пішла до палат.

—    Куди ж ти, княгине? Не залишай нас.

—    Ні, мій час вичерпався. Кожна людина мусить знати, коли вичерпується її час: коли вона вже не може повелівати часом, а мусить іти за ним. Тим паче володар це мусить знати, щоб вчасно відійти від керма. Нині в Києві новий князь — Святослав. Шануйте його.

—    Він же ще дітвак! І така велика країна звалилась йому на плечі!

—    На вас уповаю, кияни. Поможіть йому.

—     А чи захоче від нас брати раду і поміч? Чи зможе стати господарем нашої землі?

—     Те залежить від вас. Вибір буде за вами. Чого більше захочете — легкої здобичі і перемог у чужих землях чи миру й багатства у своєму домі від тяжкої праці. Все залежить від вашої волі. Іного немає. Як немає й іного неба над нами, а тільки ось таке воно — київське...

Вона підвела погляд угору, де вже розпростерлась глибока блакить вічного київського неба. Кияни також почали вдивлятись у нього, і враз їм усім здалося, що з високости на весь град, на них, на княгиню зринув золотисто-імлистий сяючий дощ вічних глибин. Він входив у їхнє тіло якоюсь дивною всепереможною силою, наповнював упевненістю і вірою в свою непроминущість...

Відомості про видання

Літературно-художнє видання

Серія «Український історичний роман» Іванченко Раїса Петрівна

ОТРУТА ДЛЯ КНЯГИНІ

Роман

Київ, «Спалах» ЛТД,  1995

Художнє оформлення П. А. Крисаченш

Відповідальна за випуск Е, Я. Уманцева

Редактор Я. С. Паньків

Художній редактор Т. Я. Смолякова

Технічний редактор Г. К. Юркова

Здано   на   виробництво   15.03.95.   Підписано  до  друку   18.0S.95.   Формат

84ХЮ8'/з2   Папір  друкарський.  Гарнітура Тайме. Друк  високий.  Умови.

друк. арк. 24,36. Обл.-вид. арк. 26,79. Зам. 5—4!6.

«Спалах» ЛТД, 252030, Київ-30, а/с 642. Тел.229-71-17,228-70-33, 224-51-38, факс 229-18-81

Головне  підприємство  республіканського  виробничого  об'єднання  «Поліграфкнига». 252057, Київ-57, вул. Довженка, 3.