Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

рабським  підданством[510], а відтак нічиє «слово», крім монаршого, у правових  термінах нечинне, не конвертується (NB: до надзвичайно важливої  в структурі Українчиного лицарського міфа теми «слова чести» ми ще повернемося згодом), — і, відповідно, єдину реальну владу мають гроші, «побрязкачі» (епізод із врятуванням невинно оклепаного Чорненка); не їхня вина, що жертва виявилась марною — складеною не Святому Духу, а таки «Царю Земному» (в прямому й переносному сенсі!). У контексті авторчиних генеалогічних «порахунків з минулим» найголовніше те, що з точки зору лицарського кодексу чести не тільки Оксані, а й Степанові нема чим дорікнути: «збій» дала виключно «ідеологічна» матриця, похибка була закладена «в теорії», котра й завела вкраїнського лицаря в глухий кут, де він мусив вибирати уже  м і ж  «вірністю» і «відвагою», — вибір, із засади абсурдний: куди не кинь, всюди клин (або, як каже Оксана, «татари там… татари й тут»), — поступившись відвагою, Степан утратив дух лицарства, поступившись вірністю, він утратив би його форму, але в обох випадках лицарем бути б перестав.

Так що «Бояриня» — не «маленька п'єса про зраду», куди більшою мірою вона — про  н е м о ж л и в і с т ь  л и ц а р с т в а  в  у м о в а х  н е с в о б о д и. Історія Степанового падіння — це той самий архетипальний Українчин сюжет «лицаря в темниці» (зрештою, не забуваймо, що Оксана, як і Мавка, і як усі головні героїні Лесі Українки, «іншого б не покохала»[511]!), який уперше з'являється в незакінченій «Осінній казці» і якому присвячено «Вілу-посестру» (вілин coup de grace, «удар милосердя» в серце юнакові, котрий за довгі роки в темниці занепав і тілом, і духом настільки, що вже і в сідлі «не сидить як лицар», а «тремтить» і «квилить» від страху, — це якраз досконалий взірець сповнення побратимського обов'язку: цим, на позір «віроломним», убивством віла дарує в'язневі те, на що він de facto вже не заслуговує — лицарську смерть від «почесної зброї», що дає змогу поховати його як полеглого «зі славою», в бою[512], — отже, сказати б, наново «висвячує його на лицарство», повертає йому втрачену лицарську честь). Відповідно коли Оксана у фінальній сцені визнає їхню з Степаном історичну поразку (рука, «від крови чиста», натомість вкрилась «іржею») і шкодує, що вона «не мала сили не жаліти» (як віла? — О. З.), то не треба аж надто напружувати історичний слух, аби розчути в її словах дещо непорівнянно вимовніше, ніж приписуваний їй кількома поколіннями критиків «заклик до революційної боротьби», — а саме, гнівний сором лицареси перед «безславним», негідним її стану загином (так в «Осінній казці» волає Принцеса: «На бога, / не дайте згинути в сьому болоті! / Така ганебна смерть…». — курсив мій. — О. З.; відповідно й за свідченням К. Квітки про те, що сама Леся «ніколи не боялася смерти, але боялася маразму»[513], можемо тепер упізнати той самий — питомий, родовий страх козацької праправнучки…), — перед тим «тихим» згасанням, при якому — «ні собі, ні людям» (характерна роздратована примовка як Оксани, так і Лесі Українки, часто вживана в її листах).

Беручи ширше, тут промовляє туга за «славною» смертю — почуття, що найперше і найнеомильніше десиґнує лицарський тип культури. При бажанні можна без труда простежити його збережену крізь віки психологічну неперервність в українській традиції Нового часу — і цим одним раз і назавжди зняти будь-які сумніви щодо історичної належности нашої культури до транс'європейського лицарського кола. Попри всі наші регулярні, великі й малі «руїни» та відповідні їм обриви інформаційної пам'яті, ця лінія вимальовується цілком чітко — від наведеної П. Кулішем в «Истории воссоединения Руси» формули козацьких походних вербувальників («Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!»[514] — курсив мій. — О. З.) і аж до пристрасної шевченківської молитви «Не дай спати ходячому…» («Минають дні…»), перейнятої тим самим страхом «безславного», «гнилого» кінця (коли «однаково, / Чи жив, чи загинув», — читай, «ні собі, ні людям»!) і обранням натомість, яко, по-гамлетівськи кажучи, «почеснішої для духа»[515] альтернативи, — «тотальної війни» проти цілого світу: «А коли ні… то проклинать / І світ запалити!». (Так і Міріам, така сама «проклинаюча» героїня «тотальної війни», розбивши голову слузі синедріону, втішено констатує: «Хоч одного, та все ж покарбувала!», а лірична героїня несамовитих «Ритмів» [«…Ні! Я покорити її не здолаю…»] прямо обіцяє світові своєю піснею-помстою безоглядне, космічне руйнування: увесь козацько-лицарський психокомплекс Леся Українка, серед чиїх предків, як-не-як, були лицарі не тільки «пера та щирого слова», а й «мушкета і шаблі»[516], успадкувала в повному обсязі.)

Сучасній людині, у чиїй свідомості смерть є фактом суто медичним і «всередині себе» на «бажану» й «небажану» не диференціюється (всяка смерть небажана!), вже маловрозумлива ця жорстка мотиваційна шкала, котрій завжди підпорядковане шляхетне «життя, обернене в дисципліну» (X. Ортега-і-Гасет), — ціною як завгодно надлюдських зусиль втекти від загрози «ганебної» смерти й домогтися «славної», на полі бою/дії (а в ідеалі, в ліміті функції, ще й «потерпіти всякі муки» за свою «віру» — до речі тут згадати, що «віра» в українських козаків була синонімом присяги[517]). Нам чужа сама ідея, що може бути смерть, на яку треба заслужити, як на найвищу й безсумнівну нагороду, вінець своєму життю (що коли, наприклад, Кассандра каже Сінонові «Ти словами сими / на смерть почесну в Трої заслужив», то це в її устах не погроза, а комплімент чужинцеві). Тому за нечисленними «безславними», «невольничими», як Оксанина, смертями Українчиних героїв для нас губиться й головний цих смертей «месідж» — до нас не долинає той метафізичний жах, який свище крізь них, мов крізь відкриті фістули, пробиті «діри» у вселенській ієрархії земних і небесних воїнств: раз лицар «не доробився» до «чесної смерти», це означає, що він виявився  д е з е р т и р о м  с в я щ е н н о ї  м і с і ї.

Непояснимо гнітючий осад, який залишає «Бояриня» навіть у читача, абсолютно несвідомого її історичних підтекстів, є далеким відлунням цього жаху, його проекцією, хай якою глухою й сплощеною, на наш сучасний безрелігійний світогляд. Таких творів у Лесі Українки обмаль (хіба що ще «У пущі») — вона все-таки поет не поразки, а опору. Навіть «Адвокат Мартіан» (1911), ще одна «трагедія вірности» par excellence, де герой приносить у жертву своєму обов'язку перед церквою, вже скам'янілою в інститут влади-поневолення (час дії — III ст. н. е.), всі свої людські зв'язки, наповнені живою любов'ю (тут знову вічний конфлікт гностичного міфа — «Христос проти Діоніса», проти катарсько-дантівського Amor), — батьківство, дружбу, опікунство,