Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

каре піших ландскнехтів. На ходу віддавав запобігливим полковникам останні розпорядження, крізь зуби вичитував тих командирів, підрозділи яких у чомусь порушували його уявлення про перебіг майбутнього бойовища.

За спиною почулося близьке хропіння коня і важке дихання хворого на астму. Потоцький, не повертаючи голови, упізнав чернігівського підкоморія, схизмата Адама Кисіля. Зачекав, доки Кисіль з'явиться у полі зору, після чого, іронічно посміхаючись, поглянув на того:

– Маю вас поздоровити, пане підкоморій.

– О, матінко Божа… Перепрошую… Тільки що був змушений мчати через весь табір, аби… аби виконати ваше розпорядження. Ця триклята вологість має звести мене в могилу! Даруйте… – Кисіль кілька хвилин відсапувався. – Я до ваших послуг, пане гетьмане. З чим, я перепрошую, ви маєте нагоду мене поздоровити?

Потоцький зміряв з голови до ніг Кисіля і роздратовано відвів погляд – маленькі, немов у свині, оченята, крихкотіла шкіра обличчя, яку не приховувала навіть пишна сива борода, задишка і величезне черево чернігівського підкоморія завжди дратували пана Миколая. Тож він радше терпів Адама Кисіля, аніж жадав його бачити.

– Ну як же! Ваші єдиновірці зібралися тут, перед нашими очима, у надзвичайно великій кількості. Маєте нагоду особисто передати їм своє захоплення.

Кисіль ошелешено мовчав. Він не звик до такого обходження, але іти на відкритий конфлікт з Потоцьким не хотів, завдячуючи природній флегматичності.

– Пан має знати, що докоряти мені православною вірою не тільки образливо, але й недоцільно. Образливо, тому що я знаходжуся у вашому, а не ворожому стані, а недоцільно, тому що мої хоругви… – з тихим обуренням промовив Кисіль нарешті, але був обірваний презирливим сміхом Потоцького. – Але, прошу пана, що має означати ваш сміх?!

Потоцький знизав плечима:

– Нічого образливого, пане сенатор, абсолютно нічого образливого. Я лише уявив собі обличчя Павлюка, коли б він міг чути нещодавно сказані вами слова.

– Які саме слова?

– Вам процитувати?

– Зробите послугу!

Потоцький відкашлявся і вимовив урочистим голосом:

– Надзвичайно чудовий народ сей. І велике в ньому натхнення! Ваші слова? Згодьтеся, звучить не зовсім патріотично по відношенню до Речі Посполитої, якщо взяти до уваги те, у який час слова вилетіли з ваших вуст.

– Ось ви про що… – Кисіль притримав коня, який насторожився, зачувши гул тисяч голосів і рокотання литавр з козацького табору. – На жаль, шпигуни вашої милості втрачають хист. Або навмисне до вух пана гетьмана долинає лише частина сказаного мною. Але були й інші слова: «Якби те натхнення було спрямоване проти ворогів християнства, а не супроти короля, сейму і Речі Посполитої. Але тепер воно заслуговує на осуд».

Литаври в козацькому таборі рокотали з кожною хвилиною сильніше. Над полем ритмічно здіймалися грізні басовиті ритми. Здавалося, що битва ось-ось почнеться.

– Даруйте, пане підкоморій, продовжимо нашу розмову наступного разу, тепер час не для слів, а для мечів славетного лицарства.

– Але задля якої цілі ви викликали мене?!

– Задля якої цілі? – Потоцький саркастично посміхнувся. – Хотів пересвідчитись, що ви в таборі.

Повної праведного обурення відповіді Киселя він не почув, спрямувавши коня вздовж фронту комонних хоругв.

Дуже скоро дійсно почалося. Потоцький на чолі півсотні командирів та почту завбачливо виїхав за межі досяжності козацької армати. Точнісінько так, як і Павлюк, почав роздивлятися в далекоглядну трубу вороже військо.

Козаки йшли, правильно поділені на полки і сотні, огороджені табором з возів, зі штандартами і хоругвами, що гордовито майоріли над людським морем двадцятитисячного війська. З гарматами на возах, біля яких дбайливо клопоталися пушкарі, з велетенськими литаврами і співом сурем. І хоч Потоцький кривив за звичкою шляхетні губи, але все ж змушений був відмітити: перед військом польським розташувала свої порядки велика і грізна армія. Від неї ледве утік полк невгамовного Самуїла Лаща, який щойно встиг перегрупуватися після відступу від Мошен і тепер складав авангард коронного війська. Коронний стражник кидав громи і блискавки, перемежаючи їх такою громоголосою лайкою, що її було чути навіть серед почту коронного польного гетьмана. Після такого маневру польського авангарду Павлюк, очевидно, зрозумів недоцільність подальшого зближення і одразу ж почав битву з гарматною стріляниною і мушкетними залпами. У коронному війську з'явилися перші втрати, значна частина яких прийшлась на драгунські хоругви, щільними лавами вишикувані поза возами табору. Потоцький вилаявся:

– Стонадцять дзяблів їм у пельку! – засичав він. – Сі лотри караколюють не гірше за голландських мушкетерів… Пане Бігановський!

– Цілком у вашому розпорядженні, ваша ясновельможність! – виступив красень-офіцер у блискучих латах.

– Я хочу, щоб ваші піхотинці резерву розташувалися на правому крилі. Посильте ландскнехтів обер-лейтенанта Мореля і драгун пана Жолкевського.

– Дозвольте виконувати? – схилив голову Бігановський.

– Виконуйте.

Потоцький кілька хвилин мовчки спостерігав за наростаючим ходом битви. Постріли гармат та мушкетів, крики людей, гуркіт литавр і голоси сурем поступово злилися у низький моторошний гул. Вітер ніс від Кумейок цілі хмари диму – там, виконуючи наказ гетьмана, поручник Бодаровський створив справжню вакханалію вогню. Палали скирти соломи на вигоні перед селищем, палали сінники на подвір'ях селян, палали солом'яні дахи низьких хатин, залишаючи добрих чотири сотні ні в чому не винних людей без даху над головою серед морозів і завірюх грудневої негоди.

– Гарно, пане Бодаровський! – прошепотів Потоцький, розглядаючи табір Павлюка. – Дуже скоро їхні батави осліпнуть у диму! Надзвичайно зручний час для атаки!

– Капітана Теребовлянського до мене! – крикнув він до почту.

За три хвилини стрункий артилерійський капітан у кірасі і довгому оксамитовому плащі, який вкривав і бік капітанового вороного огира, відсалютував гетьманові, викинувши догори руку зі шпагою.

– Пане Теребовлянський, скажіть: як вам робота артилерії Павлюка? – недбало запитав Потоцький у нього.

Теребовлянський знизав плечима:

– Добре грають, ваша ясновельможність. Але ми можемо краще!

– Наскільки краще? – подивився гетьман в очі підлеглого.

– Значно краще!

– Тоді попрошу вас здійснити це негайно. Спрямовуйте снаряди в середину козацького табору. І стріляйте з такою швидкістю, на яку тільки спроможна надихнути вас любов до батьківщини! Ви розумієте мене?

– Буде виконано, ваша ясновельможність!

– Тоді вперед, синку! І нехай нам допомагає Мадонна!

Чорним шквалом полетів вороний кінь Теребовлянського туди, де розташувалася коронна армата, і за хвилину рідкі прицільні постріли гармат по козацькому табору почастішали й перенесли приціл вище, так щоб доносити разючий чавун вглиб коша, в комонні полки й обози полків та куренів.

Потяглися напружені хвилини очікування і спостережень за артилерійською дуеллю, коли із загальним тріумфом військо зустрічало вдалі влучення своїх ядер і мовчки вислухувало вибухи і моторошне виття, коли таланило пушкарям Павлюка. За півгодини жовніри застояних кавалерійських хоругв все частіше почали оглядатися туди, де, прикипівши оком до далекоглядної труби, завмер у сідлі Потоцький. Гусарія, яка не звикла до бездіяльності під час