Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

Чеслав був щирий і впевнений у своїх словах. Він навіть своєму найкращому другові Кудряшу заборонив допомагати йому, як той не просив.

В’ячко подивився на нього довгим поглядом, потім, переборюючи біль потривожених ран, але намагаючись не показати цього, підвівся. Хотів було сказати щось, але роздумав і мовчки пішов угору пагорбом. По тому, як неквапливо він ішов, було видно, що дається йому цей підйом нелегко. На півшляху до вершини він зупинився, напевно, щоб відсапатися, й оглянувся. Але побачивши, що Чеслав дивиться йому вслід, уперто поліз далі і більше вже не озирався, поки й не зник з очей.

Коли В’ячко пішов, Чеслав підійшов до ялини, до якої була прив’язана Крива Леда. Вона, помітивши його наближення, сховалася за стовбур і негусте гілля.

— Ти, бабо, напевно, у селище до предків дуже поспішаєш, що так кричиш та лаєшся, аж лящить?

Леда виглянула з-за стовбура й витріщилася на нього, свердлячи оком. А Чеслав спокійно продовжував:

— Гукаєш, кличеш того, хто шию тобі скрутити обіцяв… А втім, репетуй скільки хочеш, стара. Дивись, і справді почує та поспішить сюди прибігти на твою погибель. А мені чого тебе жаліти, мишу шкодливу? Так що труди на здоров’я свого язика та горлянку!

Баба зміряла його презирливим поглядом з голови до п’ят, знову плюнула в його бік, бо більше нічим його дістати не могла, але не промовила ні слова. І то вже добре.

Після раптової появи В’ячка з того боку, з якого Чеслав нікого не очікував, він вирішив діяти по-іншому І почав обережно, так, щоб не бути захопленим зненацька, обходити вершини всіх трьох пагорбів, оглядаючи підступи до них.

Даждьбог Ясний уже давно досяг на своїй колісниці верхів’я небесного. Його яскраво-жовтий лик не затінювала жодна, навіть малюсінька хмарина, і світило щедро ділився з Мокошшю — землею-матінкою — своїм теплом. А довгоочікуваного вбивці все не було…

Чеслав не розраховував, що його очікування так затягнеться, а тому й не подумав заздалегідь запастися водою. А тепер, крутячись на самому пригріві, він відчував, що спрага мучить його дедалі більше. Та він готовий був терпіти. Що для чоловіка їхнього племені такий дріб’язок, як спрага? Вони готові були ледь не з колиски і до більших обмежень і випробувань. А ось баба Леда, видно, була не така витривала й терпляча. Вона все жалісніше канючила в юнака дати їй води. І це допікало йому набагато сильніше, ніж спека й власна спрага.

Чеслав знав, що неподалік від одного з пагорбів із землі б’є невелике, але чисте джерело, і подумував, чи не зводити туди свою бранку. Він стояв на тому самому пагорбі й дивився в бік джерела, коли неподалік помітив якийсь рух… Щось світле блимнуло серед маєва лісової зелені… Так і є, там хтось ішов…

А за мить той з’явився на відкритому просторі, вийшовши з-за дерева й відразу пірнувши за частокіл інших, але й цього Чеславові було досить, щоб упізнати в подорожньому рудого Борислава. Усі думки про спрагу й бабу Леду миттю покинули його голову, станувши, як дим на сильному вітрі.

Ні, він не помчав слідом за своїм давнім суперником навпростець. Юнак спустився з пагорба з того боку, де Борислав не міг його побачити, і почав тихцем іти навперейми поселянинові. Він мав підкрастися якомога непомітніше й захопити лиходія зненацька.

І ось він ближче й ближче і вже чує, як неподалік іде лісовими нетрями Борислав. Чеслав не бачив його, але чув і відчував. І ось вони зовсім близько один до одного, менше ніж на відстані польоту стріли…

Раптом Чеслав випадково злякав ворона, що діловито вишукував якусь поживу серед лісової підстилки. Чорний птах перелетів на безпечну на його думку відстань, усівся на гілку й закричав на все своє голосисте горло, оповіщаючи округу про присутність Чеслава. Молодий мисливець завмер, а подумки побажав птахові скрутити шию. І як не дивно, це подіяло. Ворон замовк і почав уважно стежити зі свого сідала за діями юнака.

Його суперник Борислав, зачувши крик крилатого зрадника, теж зупинився й почав насторожено вдивлятися, крутячи головою, у лісові хащі. Але виждавши якийсь час і, мабуть, не виявивши нічого підозрілого, рушив далі. Тепер уже його рух злякав ворона, і птах з обуреним криком злетів у повітря, подалі від порушників його спокою. Це й дало можливість Чеславові вільно підійти ближче до Борислава та продовжити непомітно стежити за ним.

Тепер уже Чеслав міг бачити постать рудого, що миготить серед дерев і кущів. Він звернув увагу на те, що Борислав був озброєний луком і вже точно ножем, хоча цього Чеслав і не роздивився, але був упевнений, що це саме так. Ішов хлопець неспішно й обережно, явно боячись того, що його хтось помітить, навіть тут, у лісовій глушині. Чого б це? Так міг іти тільки той, хто вийшов на мисливську стежку. І здобиччю, за якою вирушив Борислав, мала стати, найімовірніше, Крива Леда. За те, що була надмірно цікава й бачила те, чого не повинна була бачити.

Але раптом Борислав змінив напрямок і пішов у бік від пагорбів. Трохи згодом Чеслав зрозумів, що рудий іде до джерела, про яке й сам він нещодавно думав. Теж, мабуть, спрага замучила. Водички схотілося попити злидневі.

Розгадавши його намір, Чеслав швиденько обійшов рудого й дістався до джерела першим. Саме там він і вирішив захопити супротивника зненацька. Краще місце важко було знайти.

Добре утоптана стежка вела туди, де із земних надр пробивалася вода. Її протоптали численні лісові мешканці, навідуючись до джерела. Саме воно било з-під невеликого каменя, що стирчав із землі там, де вона колись давно зсунулася, оголивши його й давши вихід воді. Згори, трохи віддалік, розкинулися зарості чагарнику вовчих ягід. За ними й сховався Чеслав.

Від джерела йшла приємна прохолода, звабливо дзюрчала вода, ще більше нагадуючи Чеславові про спрагу. Але він і не подумав напитися, бо зовсім скоро мав з’явитися рудий. І це сталося навіть швидше, ніж він міг очікувати.

Підійшовши до джерела, Борислав оглянувся, відклав лук убік, став навколішки, нагнувся до живлющої вологи й почав жадібно пити великими ковтками.

Чеслав тихо, непомітно вийшов зі свого сховку.

— Не вдавися!

Борислав, як був зігнувшись, так і завмер. І тієї миті, коли Чеслав уже хотів схопити його, відсахнувся вбік і побіг. Чеслав кинувся за ним. І знову, як уже бувало часто в дитинстві,