Анджей Сапковський - Сезон гроз

— Пан Феррант де Леттенгоф, — в голосі короля теж відчувалася радість з прибутку. — Королівський інстигатор. Себто, мій інстигатор. А, може, не мій? Може, мого сина? Ти з’являєшся, хоч я тебе не кликав. Загалом, бути тут в цей момент — то твій службовий обов’язок, але я тебе не кликав. Подумав собі, хай Феррант розважиться, хай з’їсть, привабить якусь і виграє її в альтанці. Я Ферранта не кликатиму, не хочу його тут. Чи знаєш, чому я тебе не хотів? Бо не мав певності, кому ти служиш. Кому ти служиш, Ферранте?

— Служу, — інстигатор глибоко вклонився, — Вашій Королівській Величності. І я повністю відданий Вашій Величності.

— Всі чули? — Король театрально роздивився.

— Феррант мені відданий! Добре, Ферранте, добре. Я на таку відповідь і сподівався, королівський інстигаторе. Можеш залишитися, пригодишся. Зараз обтяжу тебе завданнями, в сам раз для інстигатора… Гей! А отой? Хто він такий? Зараз, зараз! Чи то не той відьми́н, що шахраював? На якого вказала чародійка?

— Він виявився невинним, чародійку ввели в оману. Донесли на нього…

— На невинних не доносять.

— Було судове рішення. Справу закрито через брак доказів.

— Але справа була, значить, і сморід був. Судові рішення і вироки беруться з фантазій і фанаберій судових урядників, а сморід походить з самої суті справи. Досить про це, не марнуватиму часу на лекції про юриспруденцію. В день власного шлюбу можу виявити великодушність, не накажу його ув’язнити, але нехай цей відьми́н негайно йде мені з очей. І ніколи більше на очі не навертається!

— Ваша Королівська Величносте… Я занепокоєний. До порту начебто вплила «Ахеронтія». В цій ситуації міркування безпеки диктують, щоб запевнити охорону… Відьми́н міг би…

— Що міг би? Закрити мене власними грудьми? Вдарити змовників відьми́нськими чарами? Адже саме це доручив йому Еґмунд, мій коханий син? Охороняти батька і запевнити його безпеку? Зволь за мною, Ферранте. Га, чорт забирай, зволь і ти, відьми́не. Щось вам покажу. Побачите, як слід дбати про власну безпеку і як запевнити собі охорону. Придивіться. Послухайте. Може, чогось навчитеся. І дещо довідаєтеся. Про себе. Далі, за мною!

Вони пішли, кваплені королем і оточені охоронцями у шкіряних накидках, Ввійшли до великого залу, під розмальованим морськими хвилями і потворами плафоном на підвищенні стояв трон, де й засів Белогун. Навпроти, під фрескою, що представляла стилізовану мапу світу, на лаві, під вартою чергових стражників, сиділи королівські сини. Принци Кераку. Чорний, як ворон, Еґмунд, і білий, як альбінос, Ксандер.

Белогун розсівся на троні. Дивився на синів згори, поглядом тріумфатора, перед яким навколішках стоять розгромлені у битві вороги, благаючи про помилування. На картинах, які бачив Геральт, тріумфатори звичайно мали на обличчях повагу, гідність, шляхетність і шану для переможених. На обличчі Белогуна даремно було шукати чогось такого. Малювалося на ньому винятково їдке глузування.

— Мій придворний блазень, — промовив король, — вчора розхворівся. Срачку дістав. От, я думав, безталання, не буде ні жартів, ні розваг, не буде смішно. І помилився. Смішно, та ще як. Так смішно, що аж боки тріщать. Бо це ви, ви обидва, мої сини, такі смішні. Жалюгідні, але смішні. Цілі роки, обіцяю вам, з моєю жінкою в одрині, після фіглів і любовних герців, як згадаємо цей день, то реготатимемо до сліз. Бо нема нічого смішнішого, ніж дурень.

Як легко було помітити, Ксандер боявся. Бігав очима по залу і сильно пітнів. Еґгмунд, навпаки, страху не відчував. Дивився батькові просто ввічі і так само їдко.

— Як твердить народна мудрість, сподівайся на краще, будь готовий до найгіршого. От я й був готовим до найгіршого. Бо що може бути гірше, ніж зрада рідних синів? Серед ваших найдовіреніших приятелів я втулив своїх агентів. Ваші спільники негайно ж вас зрадили, як тільки я їх притис. Ваші довірені особи й фаворити саме тікають з міста.

— Так, синочки мої. Ви думали, що я сліпий і глухий? Старий, недолугий і мохом поріс? Думаєте, я не бачу, що ви обидва прагнете трону й корони? Що жадаєте їх так, як свиня трюфелів? Свиня, як занюхає трюфелі, дуріє. Від жадоби, від захланності, від охоти і дикої оскоми. Свиня шаліє, кувікає, риє, ні на що не зважає, лиш би дорватися до трюфелів. Щоб її відігнати, треба бити києм. І ви, синочки, саме виявились свиньми. Але гімно дістанете, а не трюфелі. А кия, овшім, посмакуєте. Ви проти мене, синочки, виступили, замахнулися на мою владу й особу. Здоров’я людей, які виступають проти мене, як правило, різко погіршується. Це факт, підтверджений медичною наукою.

— В порту кинув якір фрегат «Ахеронтія». Він приплив на мій наказ, це я найняв капітана. Суд збереться завтра вранці, вирок буде винесено до полудня. А опівдні ви обидва будете на кораблі. Я дозволю вам зійти з борту щойно тоді, як фрегат промине морський маяк у Пайш де Мар. На практиці це означає, що ваше нове місце проживання — це Назаїр. Еббінг. Мехт. Або Нільфгаард. Або сам кінець світу і передпокій пекла, як буде ваша воля туди помандрувати. Бо сюди, в ці околиці, ви вже не повернетеся. Ніколи. Якщо вам голови на шиях дорогі.

— Ти хочеш нас вигнати? — завив Ксандер. — Так, як вигнав Віраксаса? Наші імена теж заборониш вимовляти при дворі?

— Віраксаса я вигнав у гніві і без вироку. Це не означає, що не накажу його стратити, коли б посмів повернутися. Вас обох засудить до вигнання трибунал. Легально і згідно з правом.

— Ти в цьому впевнений? Побачимо! Побачимо, що на таке безправ’я скаже суд!

— Суд знає, на який вирок я сподіваюся, і саме такий ухвалить. Одноголосно і одностайно.

— Ні, не одноголосно! В цій країні суди є незалежними!

— Суди — так. Але судді — ні. Дурний ти, Ксандре. Твоя мати була дурна, як чобіт, а ти в неї вдався. Навіть цю змову ти, напевно, не сам змайстрував, все запланував хтось з твоїх фаворитів. Але загалом тішуся, що ти змовлявся, позбудуся тебе з радістю. Еґмунд — інша справа, так, Еґмунд спритний. Відьми́н, якого дбайливий син найняв охороняти батька, ах, як же спритно ти це затаював, так, щоб всі довідалися. А потім отрута через дотик. Хитра річ така отрута, мої напої та їжу куштують, але хто б подумав про кочергу до каміна в королівській спальні?