Анджей Сапковський - Сезон гроз

Це тривало секунду, потім зазвучали труби, процесія пройшла, гвардійці промарширували. Підозріла група, як виявилося, проривалася лише до столу з вином і закусками, який облягла і обчистила, випереджаючи інших. На влаштованих там і сям імпровізованих сценах почалися виступи — заграли оркестри з гусел, лір, дудок і сопілок, заспівали хори. Жонглерів змінили фокусники, силачі поступилися місцем акробатам, після канатохідців з’явилися скупо одягнені танцівниці з тамбуринами. Ставало все веселіше. Щоки дам покрилися рум’янцем, чола панів заблищали від поту, мова і тих, і інших зробилася надто голосною. І дещо незв’язною.

Літта відтягнула його за павільйон. Вони сполохали пару, яка сховалася там, без сумніву, з сексуальною метою. Чарівниця не перейнялася і майже не звернула уваги на сполоханих.

— Я не знаю, що тут готується, — сказала. — Не знаю, хоч здогадуюся, чому і нащо ти тут. Але будь насторожі і все, що робиш, роби обережно. Бо королівська наречена — то ніхто інший, як Ільдіко Брекль.

— Не питаю, чи ти її знаєш. Я бачив той погляд.

— Ільдіко Брекль, — повторила Літта. — Так вона зветься. Її витурили з Аретузи на третьому році навчання. За дрібні крадіжки. Як бачу, дала собі раду в житті. Чародійкою не стала, але через кілька годин буде королевою. Вишенька на кремі, грім тебе побий. Сімнадцять років? Старий дурень. Ільдіко не менше двадцяти п’яти.

— І, схоже, вона тебе не любить.

— Взаємно. Вона природжена інтриганка, де не повернеться, там золоті верби ростуть. Але й це ще не все. Той фрегат, який вплив до порту під чорними вітрилами. Я вже знаю, що це за корабель, чула про нього. Це «Ахеронтія». Має дуже погану репутацію. Там, де з’являється, звичайно щось трапляється.

— Що, наприклад?

— Це екіпаж найманців, яких, кажуть, можна найняти до всього. А нащо, як ти думаєш, наймають найманців? Для будівельних робіт?

— Я мушу йти. Вибач, Корал.

— Що б не мало трапитися, — сказала вона повільно, дивлячись йому в очі. — Що б не сталося, я не можу бути в це вплутана.

— Не бійся. Я не збираюся кликати тебе на допомогу.

— Ти неправильно мене зрозумів.

— Звичайно. Вибач, Корал.

* * *

Відразу ж за колонадою, оброслою плющем, він наткнувся на Мозаїк, що саме поверталася. Дивовижно спокійна і холодна серед спеки, гамору і розгардіяшу.

— Де Горицвіт? Залишив тебе?

— Залишив, — зітхнула вона. — Але дуже перепрошував і у вас теж просив вибачення. Його попросили виступити приватно. В палацових кімнатах, для королеви і її двору. Він не міг відмовити.

— Хто його попросив?

— Мужчина, на вигляд солдат. З дивним виразом очей.

— Я мушу йти. Даруй, Мозаїк.

За прикрашеним кольоровими стьожками павільйоном зібрався гурток гостей, сервіровано їжу, паштети, лососів і холодець з качок. Геральт пробивав собі дорогу, шукаючи капітана Роппа або Ферранта де Леттенгофа. Замість цього, натрапив просто на Фебуса Равенґу.

Ресторатор виглядав як аристократ. Був одягнений у парчевий дублет, на голові мав капелюх, оздоблений пучком пишного страусового пір’я. Його супроводжувала донька Пирала Пратта, шикарна й елегантна в чорному чоловічому одязі.

— О, Геральт! — втішився Равенґа. — Дозволь, Антеє, представити тобі Геральта з Ривії, славетного відьми́на. Геральте, це пані Антея Дерріс, факторка. Випий з нами вина.

— Даруйте, — перепросив, — але я поспішаю. З пані Антеєю я вже познайомився, хоч не особисто. На твоєму місці, Фебусе, я б у неї нічого не купував.

Портик над входом до палацу якийсь вчений лінгвіст оздобив транспарантом, що проголошував: CRESCITE ET MULTIPLICAMINI. А Геральта затримали перехрещені руків’я алебард.

— Вхід заборонений.

— Мені конче необхідно побачитися з королівським інстигатором.

— Вхід заборонений, — з-за алебард з’явився командир варти. В лівій руці він тримав еспонтон. Брудний палець правої скерував Геральтові просто в ніс. — Заборонений, розумієш, мостивцю?

— Якщо не забереш пальця з-перед мого обличчя, переламаю його тобі в кількох місцях. От-от, відразу ж краще. А тепер веди мене до інстигатора.

— Як тільки ти зустрічаєшся з охороною, негайно починається скандал, — обізвався з-за спини відьми́на Феррант де Леттенгоф, напевно, йшов слідом за ним. — Це серйозна хиба. Може мати неприємні наслідки.

— Не люблю, коли хтось забороняє мені вхід.

— А охорона й сторожа саме для цього і є. Не були б потрібні, якби всюди був вільний вхід. Пропустіть його.

— Ми дістали накази від самого короля! — зморщив чоло командир варти. — Нікого не впускати без обшуку.

— То обшукайте його.

Обшук був пильним, вартові не лінувалися і обшукували докладно, не обмежуючись побіжним обмацуванням. Нічого не знайшли, стилета, який він звичайно носив у халяві, Геральт на весілля не взяв.

— Задоволені? — інстигатор зверхньо глянув на командира. — А тепер відійдіть і пропустіть нас.

— Ваша милість зволить дарувати, — процідив командир. — Наказ короля був недвозначним. Стосувався всіх.

— Що таке? Не забувайся, простаку! Знаєш, перед ким стоїш?

— Нікого без обшуку. — Командир кивнув до охоронців. — Наказ був виразним. Нехай ваша милість не робить амбарасів. Нам… і собі.

— Що тут сьогодні відбувається?

— Прошу звертатися до тих, хто вище. Мені наказали обшукувати.

Інстигатор вилаявся під носом, дозволив себе обшукати. Не мав при собі навіть складаного ножика.

— Хотів би я знати, що це все означає, — промовив, коли вони врешті пішли коридором. — Я всерйоз занепокоєний. Всерйоз занепокоєний, відьми́не.

— Ти бачив Горицвіта? Його начебто запросили до палацу виступити зі співом.

— Мені про це нічого невідомо.

— А відомо тобі, що до порту впливла «Ахеронтія»? Ця назва щось тобі говорить?

— Ще й як багато. А мій неспокій зростає. З хвилини на хвилину. Поспішаймо!

По вестибюлю — колишньому храмовому біжгаю — крутилися озброєні протазанами гвардійці, блакитно-червоні уніформи миготіли також на галереях. З коридору долинали гупання чобіт і схвильовані голоси.

— Гей! — інстигатор кивнув до солдата, що проходив мимо них. — Сержанте! Що відбувається?

— Даруйте, ваша милосте… Наказано поспішити…

— Стій, кажу! Що відбувається? Я вимагаю пояснень! Чи щось сталося? Де принц Еґмунд?

— Пан Феррант де Леттенгоф.

У дверях, під корогвами з блакитним дельфіном, у супроводі чотирьох здорованів-охоронців у шкіряних накидках стояв король Белогун власною особою. Він позбавився від королівських атрибутів, отож не мав вигляду короля. Мав вигляд селянина, якому саме отелилася корова.