Майкл Доббс - Картковий будинок

брудну роботу робив за вас я, брав на себе всі ризики. Вам нема чого хвилюватися, а я ж-бо просто по шию в усьому цьому. О Френсисе, мені потрібна допомога, я боюся! Для вас я зробив надто багато з того, чого не мав би й торкатися, та я не ставив питань і робив, як ви й казали. Ви маєте витягнути мене. Я більше не витримую — і не витримаю. Ви мусите захистити мене, Френсисе. Чуєте? О Боже, благаю, ви мусите мені допомогти!

— Роджере, вгамуйтеся,— тихо сказав він у слухавку, затуляючи її обіруч.— У неї абсолютно немає доказів, і вам нема чого боятися. Ми в цьому разом, розумієте? І ми пройдемо крізь це разом, увесь шлях до Даунінг-стріт.

З того боку лінії не чулося нічого, окрім неконтрольованого схлипування.

— Ви маєте зробити дві речі, Роджере. Не забувайте про лицарство. Лишилося вже всього-на-всього два дні.

Уркгарту здалося, ніби він почув уривчастий схлип вдячності.

— А тим часом, Роджере, тримайтесь якнайдалі від міс Сторін. Ви зрозуміли?

— Але ж...

— Тримайтесь якнайдалі!

— Як скажете, Френсисе.

— Я займуся нею,— прошепотів Уркгарт і обірвав зв’язок.

Він устав, плечі напружені; задивився у вікно, даючи емоціям угамуватися. Позаду нього линув гамір могутніх людей, здатних привести його на Даунінг-стріт. Попереду розкинулася віковічна річка: цей краєвид надихнув стількох великих людей! А Уркгарт щойно кинув слухавку під час розмови з чоловіком, який може зруйнувати йому все.

Розділ сорок перший

Що каже політик святому Петру, коли вони нарешті зустрічаються? Скаржиться на кількість зіпсованих виборчих бюлетенів? Твердить, що якби ж виборчі дільниці лишилися відкритими ще трошки довше, все було б інакше?

У мене є власний план. Я погляну Петру у вічі та скажу старому виродку, що його звільнено.

Він подзвонив їй пізніше того вечора.

— Меті, чи не хотіли б ви зайти?

— Френсисе, я б радо, справді, та хіба ж біля вашого дому не буде юрби?

— Приходьте пізно. Всі вже підуть.

— А... Місіс Уркгарт? Я б не хотіла турбувати її.

— Вже поїхала за місто на кілька днів.

Була майже північ, коли Меті, переконавшись, що ніхто не дивиться, тихенько прослизнула у вхідні двері на Кембридж-стріт. Вона відчувала власну нещирість, та водночас і очікування.

Уркгарт зняв з неї пальто, дуже поволі, пильно дивлячися на неї. Їй стало ніяково, і вона зненацька поцілувала його у щоку.

— Даруйте,— вона зашарілася.— Це просто... вітання. Мабуть, дещо непрофесійне.

— Можна сказати й так, Меті. Та я не скаржитимусь,— і він засміявся.

Невдовзі вони вже сиділи у кабінеті з його затишною, майже змовницькою атмосферою потрісканої шкіри, з віскі в руках.

— Меті, я тут чув, ви не дуже добре поводились.

— А що ви чули? — стривожено запитала вона.

— Серед усього іншого, що ви засмутили Ґревіла Престона.

— А, це. Боюся, що так.

— Боїтеся?

— Ґрев не надрукує нічого мого. Мене витурили. Сапати город[50].

— У цьому є і свої привабливі сторони.

— Не тоді, коли увесь світ змінюється, а я в цьому не беру участі. Не коли...— вона зам’ялася.

— Коли що, Меті? Я бачу, вас щось непокоїть.

— Коли відбувається щось справді недобре.

— Це ж політика.

— Ні, це не лише політика. Щось набагато гірше.

— Розкажіть мені все, якщо бажаєте. Вбачайте в мені отця-сповідальника.

— Ні, я б так ніколи не змогла, Френсисе.

— А ви ж ніби казали, що я нагадую вам батька.

— Лише своєю силою.

Її щоки запалали, здавалося, вона засоромилася; він усміхнувся. І несподівано для Меті кімнату заповнив вир кольорів — кришталева блакить його очей, бурхливий бурштин віскі, глибокі темні відтінки старої шкіри, персидський пурпур килимка. Вона чула, як калатає її серце в утробній тиші. Меті простягнула склянку — освіжити, знаючи, що, прийшовши сюди, вона розпочала щось, що повинна буде й закінчити.

— Я думаю, хтось навмисне націлився на Колінґриджа.

— Я вражений.

— Злиті опитування, злита інформація. Думаю, педингтонська адреса була підставою, а це означає...

— Що ж це означає?

— Що купівля акцій була також підставою.

Здавалося, Уркгарт здригнувся, так ніби хтось ущипнув його за щоку.

— Але навіщо?

— Авжеж, щоб позбутися прем’єр-міністра! — вигукнула Меті, сердита, що він так повільно усвідомлює те, що вона вже ясно збагнула.

— Але ж... але ж... хто, Меті? Хто?

— Роджер О’Ніл причетний до цього.

— Роджер О’Ніл? — Уркгарт глузливо розреготався.— Але що ж, на бога, він отримав би з усього цього?

— Я не знаю! — вона гупнула кулаком по шкіряному дивану, її роздратування клекотало.

Уркгарт підвівся зі свого крісла, підійшов і сів біля неї. Взяв її за руку, повільно розтиснув кожен палець, потер долоню своїм великим пальцем.

— Ви засмучена.

— Атож, я засмучена. Я — журналістка, яка сидить на найбільшій, бляха, історії сторіччя, а її ніхто не надрукує.

— А я думаю, ви занадто засмучена, щоб думати ясно.

— До чого ви? — сказала вона ображено.

— Роджер О’Ніл,— повторив він тоном, повним презирства.— Він не здатен контролювати власні звички, не те щоб жонглювати пазлами складної змови.

— Я помітила.

— Тож?..— підохотив він, підбадьорюючи її.

— Він має діяти з кимсь іще. З кимсь серйознішим, могутнішим. Хто може отримати зиск від зміни лідера.

Уркгарт кивнув на згоду.

— Десь там має бути ще одна фігура, яка смикає О’Ніла за нитки.

Він штовхав її на небезпечну стежку, хоч і знав, що вона зрештою дістанеться її самотужки. Краще вести її за руку.

— Тож ми шукаємо таємничу людину, яка має і засоби, і мотиви. Здатну керувати О’Нілом. З доступом до делікатної політичної інформації.

Він дивився на неї зі щораз більшим захопленням. Меті не лише вродлива, але й здатна, раз почавши, пройти увесь шлях з дивовижною майстерністю. Досягши кінця стежини й побачивши краєвид, вона задихнулася.

— Когось, хто запекло боровся з прем’єр-міністром.

— Таких безліч.

— Ні! Ні! Хіба ви не бачите? Є лише одна людина, яка підпадає під увесь опис,— вона задихалася, захоплена власним відкриттям.— Лише одна. Теді