Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

а свого роду надлюдина, але я ніколи не стикався з цією складовою Елової натури. Зі мною він завжди був приязним і дружелюбним, я тепло до нього ставився і вважав, що Ел сповнений творчої енергії та шарму.

На початку 1970-х, окрім малювання коміксів, Ел значну увагу приділяв викладанню в університеті. Він був прекрасним оратором й улюбленцем викладацьких кіл, проте якось навколо нього почали точитися брудні чутки: начебто він надто близько спілкується з деякими студентками. Чуток побільшало; йому висунули звинувачення. Відбувся скандал, і Ела звільнили сотні синдикованих газет, для яких він працював усе життя. Отак раптово улюблений художник, творець Доґпетча і Шму, свого роду американський Дікенс у жанрі графіки, виявився зганьбленим і лишився без роботи.

На певний час він подався до Лондона — жив там у готелі й час від часу публікував статті та комікси. Але тепер Ел був, як-то кажуть, пропащою людиною — енергійність і невтримність полишили його. Здоров’я погіршувалося, а депресія так і не відпустила аж до смерті у 1979 році.

* * *

Інший кузен, Обрі «Абба» Ібан був гордістю сім’ї — видатний старший син батькової сестри Аліди. Ще в дитинстві він демонстрував виняткові здібності, що знайшло продовження у блискучій кар’єрі в Кембриджі — він став головою Кембриджського союзу, спершу отримав три зірки, а невдовзі збирався розпочати там викладання східних мов. І це всупереч антисемітизму, що панував в Англії в 1930-ті роки — єврей без жодних переваг, пов’язаних із багатством, походженням чи соціальними зв’язками, який не мав нічого, окрім надзвичайного розуму, зумів сягнути найвищих сходинок в одному з найстаріших університетів Англії.

Коли йому виповнилося двадцять, він уже був блискучим оратором і неабияким дотепником, та ми ще не знали, чи приведе це його у політику (його мати і моя тітка 1917 року переклали французькою і російською декларацію Бальфура,[281] й Обрі з дитинства був відданий ідеї сіонізму) чи він залишиться займатися наукою в Кембриджі. Війна й події у Палестині стали визначальними для його вибору.

Обрі майже на двадцять років за мене старший, і до середини 1970-х я з ним практично не спілкувався. Його життя протікало в Ізраїлі, моє — в Англії, а згодом у Сполучених Штатах; він був дипломатом і політиком, я — лікарем і науковцем. Зустрічалися ми зрідка й поспіхом: на весіллях членів родини та з нагоди інших знакових подій. А коли Обрі відвідував Нью-Йорк як міністр закордонних справ чи заступник прем’єра Ізраїлю, його завжди оточували охоронці, й важко було перекинутися більш ніж кількома словами.

Але якось у 1976 році Маделін запросила нас обох на обід, і коли ми з Обрі зустрілися, то і нам, і всім присутнім стало очевидно, що ми надзвичайно подібні один до одного жестами й поставою — тим, як сидимо, уривчастими незграбними рухами, стилем мовлення і мислення. У певну мить ми обоє раптово підвелися з різних кінців столу й зіштовхнулися біля бурякового желе, яке ми обожнювали, а решта присутніх терпіти не могли. Ці подібності й збіги викликали сміх у всіх за столом, а я сказав Обрі: «Ми з тобою заледве колись зустрічалися, у нас зовсім різні життєві шляхи, та я відчував, що між нами генетична схожість виражена більше, аніж між мною і моїми трьома братами». Він відповів, що почувається так само і що я йому певним чином ближчий, аніж двоє його сестер і брат.

— Як таке можливо? — поцікавився я.

— Атавізм, — тут же відповів Обрі.

— Атавізм? — кліпнув я.

— Так, atavus, дідусь. Ти не знав нашого дідуся Елівелву (хоч і ти названий тим самим іменем — івритом та ідишем). Він помер ще до твого народження. Але коли ми переїхали до Англії, дідусь займався моїм вихованням. Саме він був моїм першим справжнім учителем. Люди сміялися, коли бачили нас разом: казали, що між цим старим і дитиною існує надзвичайна подібність. У його поколінні ніхто не говорив, не рухався, не мислив так, як він, не було нікого подібного й у батьковому поколінні, тож я гадав, що немає таких людей і серед мого — допоки ти не з’явився на порозі, тоді мені здалося, що це воскрес дідусь.

У долі Обрі, до якого дослухався увесь світ як до «голосу Ізраїлю», було щось трагічне й парадоксальне. Його пристрасне, відточене красномовство, кембриджський акцент нове покоління сприймало як щось пихате й старомодне, а вільне володіння арабською, і приязне ставлення до арабської культури (перша його книга — переклад твору Тауфіка аль-Хакіма «Лабіринт справедливості») фактично кинули на нього тінь підозри у дедалі фанатичнішій атмосфері. Зрештою Обрі позбавили владних повноважень і він знову зажив життям науковця та історика (також давав блискучі коментарі для книг і телебачення). Він розповідав мені, що мав змішані почуття: з одного боку, після десятиліть глибокого занурення у політику й дипломатію, він відчував «порожнечу», проте водночас і несподівану, незнану раніше душевну рівновагу. Перше, що він зробив, коли звільнився, це пішов плавати.

Якось Обрі проводив гостьовий курс лекцій в Інституті перспективних досліджень у Принстоні, і я поцікавився, наскільки його влаштовує академічне життя. Він посмутнів і сказав: «Я сумую за політичною ареною». Але відповідно до того, як арена ставала все більш розбурханою, вузькою і фанатичною, Обрі з його культурними симпатіями й широтою розуму тужив за нею все менше й менше. Якось я запитав у нього, у якій ролі він хотів би залишитися у пам’яті нащадків, на що він відповів: «У ролі вчителя».

Обрі любив розповідати різні історії, а знаючи про мій інтерес до природничих наук, розказував про те, як перетинався з Альбертом Ейнштейном. Після смерті Хаїма Вейцмана[282] у 1952 році Обрі відрядили до Ейнштейна з пропозицією зайняти пост президента Ізраїлю (Ейнштейн, звісно, цю пропозицію відхилив). Про інший епізод Обрі розповідає з усмішкою: вони з колегою з ізраїльського консульства тоді навідували Ейнштейна у його будинку в Принстоні. Запросивши їх усередину, він ввічливо поцікавився, чи не хотіли б вони випити кави, і Обрі (гадаючи, що її приготує помічниця чи покоївка) погодився. Та, за його словами, він «був шокований», коли Ейнштейн сам подався до кухні. Невдовзі вони почули дзенькіт чашок і горняток, звук падіння чогось фаянсового, і цей видатний чоловік у своїй дружній, проте дещо незграбній манері приготував їм каву. За словами Обрі, це краще за будь-що інше показало, наскільки людяним і приємним був найвизначніший світовий геній.

У 1990-ті, більше не обтяжений і не звеличений службою, він