Чарльз Мартін - Гора між нами

— Я знаю, мем. Одначе в нього стався серцевий напад, і він посадив літак у горах. Він урятував нам життя, — я відкрив невеличку скриньку та передав їй. Там був його годинник, гаманець, люлька й запальничка, яку вона йому колись подарувала.

Жінка торкнулася кожної речі, а потім узяла запальничку. З очей покотилися сльози.

Ми говорили протягом кількох годин. Я розповів усе, що тільки міг згадати. Розповів, де поховав Ґровера та який там краєвид. Їй сподобалося. Йому б, мабуть, теж, як сказала вона.

А потім жінка принесла альбоми з фотографіями та розказала їхню історію. Дуже ніжну й чуттєву. Мені було страшенно прикро її слухати.

Зрештою я підвівся — і не знав, як попрощатися. Що тут можна сказати?..

— Мем… я б хотів… — Я крутив у руках ключі від машини та спробував хоч щось із себе вичавити.

Ґроверова дружина похитала головою та поплескала Танка по спинці, перш ніж підвестися. Він зіскочив з її колін, вона встала — і я помітив, що у неї проблема зі стегном.

— Якщо вам знадобиться заміна стегнового суглоба — потелефонуйте мені. Я негайно приїду та все зроблю цілком безкоштовно, — відразу мовив я. — Танку, ти просто супер. Я сумуватиму.

Пес негайно лизнув мене в обличчя й побіг дзюрити на всі кущі у саду.

— Ага, зрозумів, ти теж сумуватимеш, — буркнув я.

Діставши візитівку, я простягнув їй. Ніяк не міг придумати, як же попрощатися. Може, обійняти? Чи потиснути руку? Як узагалі треба прощатися з дружиною пілота, котрий помер, рятуючи тобі життя? Уже не кажучи про те, що, якби я не винайняв його, він спокійно помер би вдома. Вона, мабуть, теж так вважає.

— Юначе!

— Так, мем?

— Дякую вам.

Я почухав потилицю.

— Мем, я… я не…

— Ви не що?

Я подивився в її яскраво-блакитні очі, а вона промовила:

— Ґровер не брав на борт абикого. Він вибагливо обирав клієнтів. Частіше відмовляв, аніж погоджувався. І якщо він вас узяв, значить, мав свої причини. Отже, це був його вам подарунок.

— Так, мем.

Вона нахилилася та обійняла мене. Шкіра у неї була тоненька й уже давно не пружна, а волосся посивіло до білого. Я поцілував її в щоку та поїхав. І ще довго дивився в дзеркало заднього огляду. Удова стояла на ґанку, споглядаючи гори. А Наполеон хвацько виструнчився на верхній сходинці та дзявкав на вітер.

Розділ сорок восьмий

Коли я увійшов у палату, з Ешлі сидів Вінс. Він підвівся мені назустріч і палко потис руку, ба навіть скуто обійняв.

— Ешлі розповіла мені, що ви зробили. Навряд чи мені вдасться висловити, наскільки я вам удячний!

— Тільки не забувайте, що це я запросив її в той літак. Можливо, ви ще схочете заложити проти мене позов. І можна на «ти».

Вінс розсміявся. Славний чоловік — вона вдало обрала. Гадаю, вони будуть щасливі. Хоча з Ешлі будь-хто був би щасливий. Вона така одна на мільйон.

Що до Ешлі, то обличчя її знов набуло приємного кольору, а на столику поруч я побачив три порожні чашечки з-під кави. Мішечок із сечею, що непомітно висів поруч із ліжком, був майже повний, і колір хороший. Її новий мобільник уже розривали дзвінки від журналістів — усі хотіли взяти ексклюзивне інтерв’ю.

— А що ти збираєшся їм казати? — спитала вона.

— Нічого. Вислизну через чорний вхід та поїду додому. — Я позирнув на годинник на стіні. — Узагалі-то я їду за півтори години, тож зайшов попрощатися.

Вираз її обличчя якось одразу змінився.

— Та ну, чого ти? У вас є про що поговорити. Про ваше весілля, нарешті. А я буду на зв’язку.

— Ти вже зателефонував своїй дружині? — Вона склала руки на грудях.

— Ні… Зайду до неї, щойно доберуся додому.

— Вважаю, усе владнається.

Я мовчки кивнув. Ешлі стисла мою долоню, і я поцілував її в чоло.

— Бене! — Вона не відпустила мою руку, коли я вже повернувся, щоб іти.

— Що? — спитав я через плече.

Вінс поплескав її по руці та сказав:

— Я на хвилиночку — піду візьму собі кави. Дякую тобі, — знов до мене. — Дякую за все.

Ешлі й досі тримала мою руку, коли він вийшов. Я присів на краєчок ліжка. На грудях наче лежала каменюка. Дуже схожа на біль. Я спробував вичавити із себе усміх.

— Можна питання?

— Тобі можна будь-які питання. Заслужила.

— А ти став би залицятися до заміжньої чи майже заміжньої жінки?

— Так.

— Скажи, навіщо ти запросив мене в той літак?

Я подивився у вікно та замислився.

— Давно це вже було…

— Давно. Та іноді здається, що лише вчора.

— Наше весілля було найщасливішим днем для нас обох. Ми стали самі по собі. Почали нове життя. Ми були вільні й кохали одне одного. Коли люди кохають одне одного… У них… У їхніх душах десь глибоко народжуються сни — сни, де немає болю, бо там йому нізвідки узятися. І весілля стало днем злиття двох наших душ. Наче дві річки з’єдналися в одну. У нас так було. А коли я побачив тебе, я побачив у тобі надію на те саме. Мабуть, ти нагадала мені, що я колись мав чудове кохання. І… якщо чесно, я просто хотів відчувати це поряд. Побачити це ще раз. Напевно, так я думав, що зможу запам’ятати… Бо я не хочу цього забути.

Ешлі простягла руку та змахнула сльозу в мене з обличчя.

— Мабуть, ось чому я запросив тебе в літак. І я… мені дуже соромно через той егоїстичний вчинок, але водночас я дуже вдячний за це. Ті двадцять вісім днів нагадали мені, що кохання варте геть усього. І не важить, наскільки може бути боляче.

Я підвівся, поцілував її в губи та вийшов.

Розділ сорок дев’ятий

Після другої години дня мій літак сів у Джексонвіллі. Журналісти вже чекали на мене. Звідкись вони викопали мою фотографію та деякі подробиці нашої історії. Мене врятувало тільки те, що на їхній світлині я був на тринадцять кілограмів товщий.

Багажу я не мав, так що вислизнув з аеропорту та пішов до своєї машини, яку лишив на парковці місяць тому. Її замело щільним шаром пороху. Жінка в касі