Чарльз Мартін - Гора між нами

нас від журналістів, поки вона не буде готова з ними спілкуватися.

— Вона?

— А я взагалі не хочу з ними спілкуватися.

— Добре. Гадаю, у тебе є якісь свої причини для того.

— Саме так.

— Коли вони дізнаються подробиці цієї вашої історії, вас запрошуватимуть у всі ток-шоу, які тільки існують. Ви можете стати джерелом натхнення для багатьох людей.

— Будь-хто вчинив би так само на моєму місці.

— Бене, ти доволі давно працюєш лікарем, щоб знати, що в усьому світі так учинили б одиниці. Ти впродовж місяця на морозі тягнув по горах зранену жінку! Ти пройшов сто двадцять кілометрів!

Я перевів погляд на вікно, з якого десь далеко було видно гори зі сніговими шапками. Дивно було дивитися на них із цього боку. Ще місяць тому я стояв у аеропорту Солт-Лейк-Ситі та роздумував, що ж там, по той бік гір. А тепер я знаю, що там. Мабуть, за ґратами в’язниці так само. Чи в могилі.

— Я просто робив крок за кроком.

— Я телефонував до твоєї баптистської церкви в Джексонвіллі. Вони там страшенно щасливі, що ти живий. Дуже за тебе хвилювалися. Казали, що це на тебе не схоже — узяти та просто щезнути.

— Я дуже ціную це.

— Може, є ще якісь побажання? З мене наче небагато користі.

— У моїй лікарні… Загалом, я завжди знаю, які з сестер кращі. Аби можна було…

— Про це навіть не хвилюйся, — кивнув Барт. — Уже відрядив до неї найкращих.

— Ну, може, тоді ще лате? Або капучино? — Я простяг порожній стаканчик.

— Що завгодно.

Оте його «що завгодно» луною загуркотіло в моїй голові. Тільки тепер я збагнув, що нарешті опинився у світі, де є стільки кави, скільки забажаєш. У голові щось гучно клацнуло та стало на своє місце.

Ближче до полудня Ешлі заворушилася. Я пішов купити дещо, а відтак повернувся до неї в палату.

— Привіт, — прошепотів я, коли вона розплющила одне око.

Повернувши голову, Ешлі розплющила друге.

— Я вже говорив з Вінсом — він незабаром буде. За кілька годин.

Її носик смикнувся, а одна брова вигнулася дугою.

— Це в тебе кава абощо?

Я зняв кришечку з чашки та підніс до її обличчя.

— Бачиш, отам крапельниця? Заливай туди, — мовила вона.

Я підніс чашку до її губ, і вона зробила малесенький ковточок.

— Це друга найсмачніша кава в моєму житті, — прокоментувала Ешлі та опустила голову на подушку.

Я підкотив невеличкий стілець до її ліжка й сів поруч.

— Операція минула чудово. Я вже говорив із твоїм лікарем. Виявилося, що ми навіть знайомі — зустрічалися на конференціях. Він чудовий спеціаліст. Якщо схочеш, я покажу тобі твої знімки.

Небо за вікном пронизав слід літака, що злетів з аеропорту десь далеко. Ми дивились, як він зникає за горами.

— Я ніколи більше не сяду в літак.

— Ти вже за три години ходитимеш як новенька.

— Ти що, знову брешеш?

— Ніколи не брешу, якщо це стосується стану пацієнта.

— Так, а гарні новини в тебе є? Протягом того місяця, що ми вештались у горах, я від тебе чула тільки погані.

— Твоя правда.

Вона уп’яла погляд у стелю та поворушила ногами.

— Як же хочеться у ванну та нарешті поголити ноги!

Я визирнув за двері й погукав сестру. Вона негайно увійшла до палати.

— Цю чудову леді звати Дженніфер. Вона знає, де ти провела останній місяць, отож залюбки допоможе тобі прийняти душ. Якщо тобі ще щось треба — звертайся до неї. А коли закінчите з ванними процедурами, на тебе вже чекатиме інша пані — я пам’ятаю, що дещо обіцяв тобі.

— Це ти про що? — вона пильно подивилася на мене.

— Ще давно. Так от, я додержую своє слово. Ну все, зайду пізніше. А літак Вінса сідає за дві години.

Вона відкинула простирадло та схопила мене за руку. Як пояснити людям, що ми пережили? Як дібрати слів? Ми разом пройшли крізь пекло — нехай навіть укрите льодом, але пекло, — і ми вижили. Разом. Сам я ніяк не міг цього пояснити — і вона, здається, теж.

— Я знаю, Ешлі. До цього доведеться звикати. Я скоро буду, — я поплескав її по руці.

— Ти в нормі? — вона стисла мою руку ще дужче.

Я кивнув і вийшов. У коридорі на стільці вже терпляче чекала жінка родом з якоїсь азійської країни з великою сумкою у руках.

— Вона в душі, — повідомив я їй. — Невдовзі буде готова. Я не знаю, які кольори їй подобаються, але можна спитати. — Я простяг жінці купюру у сто доларів. — Цього вистачить?

Жінка похитала головою й почала щось шукати у сумці:

— Ні-ні, це забагато.

— Нічого, не переймайтеся, — махнув я рукою. — Це на чай. Головне не кваптеся — ця леді пережила суворі випробування.

Вона кивнула, і я пішов у кафе.

Подавали тут звичні для будь-якої лікарні страви швидкого приготування, але байдуже, поки що обійдемося й таким.

— Подвійний чизбургер з подвійною порцією фрі, будь ласка. З усім, що ви тут додаєте.

— Ще щось?

— Принесіть, будь ласка, усе це за годину до палати 316.

Я розплатився та пішов у машину — її для мене винайняв Барт, — завів двигун і забив у навігатор адресу.

Розділ сорок сьомий

Простий будиночок стояв на пагорбі недалеко від міста. Білі з зеленим ролети й білий паркан. Усе потопає у квітах. Охайні клумби без жодної бур’янини. На почтовому ящику — вітровий конус.

Вона сиділа на ґанку в кріслі-гойдалці та лущила квасолю. Висока вродлива жінка. Вийшовши з машини, я відчинив пасажирські дверцята. Наполеон радісно вистрибнув на тротуар, понюхав і дременув до жінки. Квасоля вся в неї розсипалася, а пес уже танцював у неї на колінах, облизуючи їй лице.

— Господи, Танку, де ж ти був?

Танк. Ось як його звати.

Я зійшов на ґанок слідом за собакою.

— Мем, мене звуть Бен Пейн. Я лікар із Джексонвілля. І я… я був з вашим чоловіком, коли розбився літак.

Її очі підозріло звузилися.

— Він дуже хороший пілот. Він