Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Полін прохопилася:

— О ні! Тільки не це!

Ведучий повів:

— Чотирнадцятирічна донька президентки опинилася в центрі скандалу: Піппа Ґрін курила марихуану на святкуванні дня народження однокласниці, з якою навчається в елітній приватній школі.

Полін як заціпило. Вона дивилася, вражено роззявивши рота й притуливши руки до щік, неспроможна повірити, що все це відбувається насправді.

На екрані зринула перша сторінка газети зі знімком її та Піппи: сердита Полін і Піппа в старій сорочці та з брудним волоссям. Два різні знімки змонтували в один, щоб здавалося, ніби Полін сварить доньку-наркоманку. Однак такої сцени ніколи не було насправді.

Перший шок минув, поступившись місцем люті. Полін зірвалася на ноги й закричала в екран:

— Виродки! Вона ж іще дитина!

Відчинилися двері, й усередину зазирнув стурбований агент Секретної служби. Ґас жестом наказав йому вийти.

Тим часом ведучий перейшов до огляду інших газет, утім передовиця чи не кожної була присвячена Піппі.

Полін була здатна пережити будь-який випад у свій бік і посміятися з нього, але приниження Піппи витримати не могла. Це так її розгнівало, що хотілося всіх повбивати: журналіста, редактора, власника газети й тих безмозких ідіотів, що читають цей непотріб. Їй на очі навернулися сльози безсилої люті. Полін охопив первісний інстинкт захистити свою дитину, але вдіяти вона нічого не могла, і від цього хотілося дерти на собі волосся.

— Це несправедливо! — закричала вона. — Ми приховуємо особистості дітей, що коять убивства, але мою доньку розпинають за один, бляха, косяк!

Серйозніша преса зазвичай мала дещо інші пріоритети, проте Піппа однаково була на кожній передовиці. Ведучий і словом не згадав про конфлікт у Чаді й заслугу президентки у впровадженні демілітаризованої зони. Полін сказала:

— Аж не віриться.

Скінчивши з оглядом преси, ведучий перейшов до кінорубрики. Полін вимкнула телевізор і повернулася до Ґаса.

— Що тепер робити? — спитала.

Ґас тихо відповів:

— Гадаю, за цим стоїть Джеймс Мур. Він зробив це навмисне, щоби прибрати з перших шпальт новину про демілітаризовану зону.

— Мені байдуже, хто злив інформацію, — промовила Полін, відчуваючи, як голос її надломлюється. — Найголовніше зараз — як бути з Піппою. Таке може підштовхнути підлітку до самогубства.

Знову потекли сльози, цього разу — гіркі.

— Знаю, — мовив Ґас. — Ще якихось десять років тому мої доньки були цього віку й могли тиждень депресувати, якщо комусь не сподобався їхній лак для нігтів. Але ви здатні допомогти їй впоратися з ударом.

Полін глянула на годинник.

— Уже майже північ, вона спить і новин поки що не бачила. Побалакаю з нею рано-вранці. Ось тільки що сказати?

— Скажіть, що це, на жаль, сталося, але ви її любите і разом усе подолаєте. Справа неприємна, але, з іншого боку, ніхто не загинув, не підчепив смертельного вірусу і не сів у в’язницю. Та найголовніше — скажіть їй, що це не її провина.

Полін задивилася на нього. Трішки заспокоївшись, уже звичайним тоном запитала:

— Ґасе, звідки у вас стільки мудрості?

Він затнувся, а тоді промовив тихо:

— Здебільшого від вас. Мудрішої людини я ще не зустрічав.

Від несподіваної сили, з якою він промовив ці слова, їй зробилося аж лячно. Розрядити атмосферу вирішила дотепом:

— Коли ми з вами настільки мудрі, як сталося, що вскочили в таку халепу?

Він сприйняв запитання серйозно.

— Усі, хто роблять добро, наживають собі ворогів. Пригадайте, як ненавиділи Мартіна Лютера Кінґа. Але в мене інше запитання, хоча, підозрюю, відповідь на нього відома й так. Хто розповів Джеймсові Муру про те, що Піппа курила марихуану?

— Ви підозрюєте Мілта.

— Він дихає на вас вогнем, що й продемонстрував сьогодні ввечері. Не знаю, звідки він почув про той випадок, але це було неважко: весь час тут крутився.

Полін замислилася.

— Здається, я знаю, коли і як він довідався. — Пригадала момент: — Це було десь із три тижні тому. Ми з ним і Чессом обговорювали Північну Корею. Коли зайшов Джеррі, Мілт та Чесс пішли, і Джеррі розповів мені про марихуану. Поки ми розмовляли, Мілт повернувся забрати якусь річ, яку забув у кабінеті.

Згадала, як, налякавшись, що з ними хтось є, вона підвела голову й побачила Мілта, а той саме забирав шалика.

— Тоді я ще замислилася, скільки він міг почути. Тепер знаю. Хай там як, Мілт зібрав достатньо інформації, щоб у «Мейл» вийшла ціла стаття.

— Переконаний, ви цього не зробите, але мушу сказати: якщо вирішите покарати Мілта, маєте всі засоби.

— Ви про таємний роман? Ваша правда: я цього не робитиму.

— Я й не сумнівався. Це не у вашому стилі.

— Крім того, не забуваймо, що в усе це вплутана ще одна бідна дитина: Ріта Кросс.

— Ваша правда.

Задзвонив її телефон. Це був Сандіп. Без усякого вступу перейшов одразу до справи:

— Пані президентко, можна запропонувати вам план відповіді на статтю в завтрашньому номері «Нью-Йорк Мейл»?

— Але мусимо бути лаконічними. Я не хочу обговорювати свою доньку з тими шакалами.

— Звісно. Тому пропоную таке: «Це приватна справа, якої Білий дім не коментуватиме». Що скажете?

— Ідеально, — відповіла вона. — Дякую, Сандіпе.

Вона бачила, що Ґас закипає. На відміну від неї, він не вибухнув гнівом, а стримував його всередині. Тепер же було помітно, що полум’я ось-ось спалахне.

— Чого тим виродкам треба? — сказав він.

Вона здивувалася. У Західному крилі, де кипіла найнапруженіша робота, сплесками емоцій нікого не здивуєш, але вона ніколи не бачила, щоб Ґас утрачав самовладання.

Він вів далі:

— Ви ведете конструктивну роботу, а не патякаєте надаремне, але вони не хочуть цього помічати й натомість нападають на вашу дитину. Часом мені здається, що ми заслужили мати за президента таке лайно, як ото Мур.

Полін усміхнулася. Його гнів підбадьорив її. Оскільки він уже не міг стримувати люті, більш раціональною довелося бути їй.

— Демократія — жахливий державний устрій, еге ж? — запитала вона.

Знаючи цей вислів Черчилля, Ґас докінчив:

— Але всі інші ще гірші.

— А якщо хочеш вдячності, не йди в політику.

Раптом Полін відчула страшенну втому. Вона встала і підійшла до дверей. Ґас теж підвівся.

— Те, що ви зробили сьогодні — це невеличкий дипломатичний шедевр.

— Я теж рада, хай би що писали журналісти.

— Сподіваюся, ви розумієте, як я вами захоплююся. Три роки дивлюся, як