Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 50

“Пізнати себе — значить забути себе. Забути себе — значить пробудитись до всього, що існує у світі”.

Буддизм

 

Від Буревія

“Хто ти?” Мені не подобається це питання. Воно для мене нічого не значить. “Звідки ти прийшов і куди прямуєш?” — ось таке для мене найбільш значуще. Скажи мені звідки ти прийшов, і я буду знати хто ти. Розкажи, куди прямуєш, і я буду знати, ким ти хочеш стати. Дорога. Наш шлях — ось, що визначає людину. Чи навіть будь-кого іншого...

— Самса?

— Що? — не обертаючись.

— Усе в порядку?

— Так. А що?

— Як це що? Ти відмовилась іти зі мною. Сказала... що залишишся у домі. А тепер ти доганяєш мене, наче нічого не сталося.

Ми простуємо лісовою стежкою серед красивого зимового лісу. Самса йде попереду. Те ж мені — ватажок банди!

— Я передумала. У жінок так буває, — відповіла вона.

— Справді? Я не знав, — іронічно хмикнув я.

Але вона не відреагувала. І це стало першою ознакою. Тому що Самса завжди реагувала на інтонації розмови.

Звідки? Я прямую із безлічі життів. Безлічі народжень і смертей. Із ненависті і любові. Але зараз я забув все це. Вони немов випарувались із моєї пам'яті. Тепер я не знаю, ким я був і звідки лежить моя дорога. А куди я прямую? Це ще безглуздіше запитання.

Ох, Стриба... невже я підвів тебе?

— Самса, пам'ятаєш, як ми познайомились із тобою у барі?

— Так, звичайно.

— То що ти тоді пила? Як називався той коктейль?

Жінка різко спинилась. Вона стояла спиною до мене за два метри попереду. Але я відступив назад. Три, чотири метри. Чим мені його убити? А що коли зараз знову з'являться десятки воїнів Войда і зв'яжуть мене? Сподіваюсь, я помру від холоду — це приємна смерть.

Смерть наче сон.

Наче уві сні, Самса обернулась, і її обличчя не виражало жодних емоцій. Ніби мертва лялька. Згори, над нею пролунав голос Войда. Я упізнав його.

— Послухай, Буревій, ми можемо домовитись.

— Продовжуй.

— Ти приведеш мене туди, куди ти йдеш. Я зроблю свою справу, а ти станеш володарем цього світу. Мабуть, ти не в курсі, але у Войдах також є видимі вашому світу галактики. Життя продовжиться. Ти займеш там чільне місце.

— Є у всесвіті щось таке, чого ти не розумієш?

— Інколи трапляється, — після паузи відповів Войд.

Було гидко дивитись на копію Самси, що безвольно стояла на місці і витріщалась порожніми очима на мене.

— Ти би став домовлятись із цим?

— Хороше питання. Але я дійсно думаю, що це можливо. Припускаю, що у цьому може бути розв'язка нашого конфлікту.

— Ніякого конфлікту нема. Просто ти наша протилежність... — раптом мене прошила жахлива думка. — А де сама Самса? Ти її знайшов?

Раптом згори пролунав сміх. Він був схожий на імітацію людського сміху. Розкотистий, театральний.

— Хочеш її побачити? — запитав Войд і руки Самси піднялись вгору, а на губах заграла диявольська посмішка.

— Справжню Самсу, — я напружився всім тілом і приготувався до бою. — Де вона?

— Тоді домовляйся. Я тобі Самсу, а ти мені — місце куди ти йдеш. Те, що дуже важливе для вашого виду.

Якийсь час я міркував. Як би поступив Буревій? Колишній Буревій, той, якого я знав. Як би поступив Стриба? Як слід було вчинити? У мене не було навіть здогадки. Спробувати обманути Войда і погодитись, щоб він привів мене до Самси? Він же не в курсі, що я не знаю куди йду.

— Знаєш, зима прекрасна. Вона дуже красива. Білий сніг, узори морозу на склі, навіть пара із рота — все це має якусь геометричну красу. Зима радує око. А ось весна... весна це пора для тіла. Ну, як тобі пояснити — ти її відчуваєш усім тілом. Коли приходить весна, ти не можеш бути осторонь. Все розквітає. Це початок життя. Початок всього. І сумнівів тоді не буває — лише уперед, лише до мети.

Моє тіло розслабилось, а я немов поринув у спогади. У спогади, які не належать нікому. А лише усім. “Звідки ти прийшов і куди прямуєш?” “Я прийшов звідусюди. Із усіх життів наших на планеті, із усієї історії людської. А прямую я у вічність. У безмежність буття”.

— Літо — це зовсім інша історія. Літо... воно солодке. Воно значно поважніше, ніж весна. Це повільний танець. Можливо, це пора найглибших стосунків, найяскравіших мрій. Вони збуваються влітку. Казки стають реальністю влітку. Наші найкращі миттєвості належать цій порі. А потім буде осінь — меланхолійна, філософська, нестерпна осінь. Час все віддати. Час розпрощатись із тим, що найбільше любив. Осінь безжалісна, але вона — твій найкращий учитель. Вона гартує, вона убиває, вона дає тобі найцінніший урок. Про те, що нічого не можна втримати...

Я замовк. Чим би не було оце “я” у мені — воно прийняло рішення.

— Для чого ти це розказав? — пролунав голос Войда.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍