Петро Петрович Толочко - Київська Русь

Виявляється, принципових відмінностей не існувало. Вотчинна система князівських володінь, яка отримала юридичне обґрунтування на Любецькому з’їзді, почала складатись іще на ранньофеодальному етапі. До цього часу відноситься формування феодального землеволодіння і закріплення земель за певними князівськими родами. Мирне співжиття місцевого боярства і осілих на землю князів продовжувалося недовго. Суперечності між ними загострюються саме тоді, коли, за визначенням ряду істориків, удільні князівства оформились в окремі незалежні держави. Устремління князів до єдиновладдя у своєму князівстві наштовхнулись на шалений спротив великих землеволодільців. Невдоволені незалежним становищем князя, не домігшись від нього тієї долі участі в управлінні своєю землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко його виганяли. У свою чергу, князі, яким вдавалося стабілізувати своє становище в землі, жорстоко розправлялися з непокірними васалами. У цій боротьбі вони шукали опору серед дрібного дворянства, що формувалось із князівських слуг, рядовичів, тіунів. Економічна нестабільність становища, залежність від князя визначали його політичну орієнтацію. Разом з князем дворянство виступало уособленням об’єднавчих тенденцій і в цьому плані нагадувало дрібних і середніх поміщиків середньовічної Європи.

Удільні князівства мали свої труднощі і з успадкуванням столів. Боротьба за владу тут була такою самою гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, розростання князівських родів неминуче супроводжувалося дробленням вотчин. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. практично кожна земля в мініатюрі повторювала політико-адміністративну структуру всієї Русі. Володарі волостей вели себе у відношенні до старшого князя землі так, як він до великого київського.

Не мали удільні князівства і юридичної територіальної стабільності. Їхні межі перекроювалися за кожної нової міжусобиці. Особливого поширення практика феодальних захоплень набула у Південній Русі, де численному князівському племені ставало дедалі тісніше. Тут, як і скрізь у подібних випадках, панувало право сильного, хоча мотивувалися взаємні територіальні претензії посиланнями на традиції, права батьківських спадщин.

Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість. Інакше і не могло бути. На Русі, особливо в XII — XIII ст., як і в усій середньовічній Європі, роздроблення структури політичної влади було природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва. Його не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав феодалів, не зруйнувала складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної родробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.

В умовах спільності походження усіх представників правлячого князівського роду, коли кожний із них вважав себе потенційним великим князем Русі, така форма державності була єдино можливою. У рамках монархічно-федеративного устрою знаходять пояснення і різні форми співправління на київському столі.

Інститути державної влади

Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада. Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.

У працях останнього часу тема князівської влади знайшла не зовсім правильне висвітлення. З одного боку, має місце тенденція архаїзувати зміст такого явища, як князь, представити його чимось на зразок патріарха, слуги народу, вождя героїчної епохи докласового суспільства[414], з іншого — спостерігається намагання довести вторинність князівської влади на Русі, основні управлінські структури якої формувались переважно на общинновічовій основі. Сказане більше стосується Новгорода та інших північноруських міст. Мотивація таких тверджень зрозуміла: князівська влада у тому вигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., справді являла собою певною мірою зовнішній елемент, що протистояв міській общині. Але запрошення в країну варязьких князів, описане в літопису, не є свідченням того, що до цього часу східні слов’яни, у тому числі і новгородські, взагалі не знали такої форми правління.

Князівська влада на Русі — такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці IX — на початку X ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова.

З перших же років існування Київської держави князі включилися в активну законодавчу діяльність. Дослідники С.В. Юшков, М.М. Тихомиров, Л.В. Черепнін, В.Т. Пашуто та інші показали феодальний характер давньоруського законодавства.

Звичайно, укладання різних юридичних кодексів не було суто приватною справою князя або його найближчого оточення. Воно диктувалось умовами соціально-економічного розвитку країни, стимулювалося соціальною активністю мас, до правотворчості не був закритий доступ представникам великого боярства. Але хіба суть полягає в тому, з ким саме укладав князь судові збірники? Важливіше визначити їх характер, з’ясувати — інтереси якої категорії населення вони захищали.

Давньоруський князь X ст. Реконструкція за матеріалами кургану Чорна Могила. Малюнок П.Корнієнка

Устави і Уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце у міському управлінні церкви (Устав Володимира Святославича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торговельні). Природно, що дотримання всіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, — обов’язок досить розвиненого князівського адміністративно-управлінського апарату.

До компетенції князівської влади належали й справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони країни чи землі, брали особисту участь у військових кампаніях.

Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, гарант нормального функціонування всіх органів управління, символ державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинена система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількості князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирили з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних контактів Новгорода з іншими землями Русі, до економічних ускладнень.