Петро Петрович Толочко - Київська Русь

XII ст. — була і єдина Русь, у XII — XIII ст. вона ослабла — розпалась і держава. У такому трактуванні єдність нагадує централізацію, що забезпечувалася бюрократією управління, чого в Русі не було і не могло бути ні в ранньофеодальний період, ні в епоху феодальної роздробленості.

В умовах середньовічної Русі єдність визначалася багатьма чинниками — етнічною спільністю населення, наявністю налагоджених економічних зв’язків у межах всієї величезної країни, єдністю загальноруського законодавства, яке мало однакову силу в усіх землях-князівствах, єдністю релігії і культури і, зрештою, загальноруським устроєм політичної влади.

Заради справедливості слід відзначити, що в галузі політичного розвитку Русі відцентрові тенденції були найбільш виявлені. Їх носіями виступало переважно велике родове боярство земель, а також ті з князів, чиї політичні концепції визначалися простою формулою: “маленьке — але моє”. В міру послаблення великокнязівської влади посилювалися тенденції до зміцнення влади на місцях, почастішали випадки земельного сепаратизму. На середину XII ст. на політичній карті Русі налічується більше десятка великих князівств. Факт цей не викликає сумнівів, але й не дає підстав стверджувати, що давньоруські землі остаточно втратили спільну перспективу свого політичного розвитку, перетворились у самостійні державні утворення[410].

Одним із найбільш переконливих аргументів проти такого твердження, як це не видасться дивним, є той самий, що виступає основним і для обґрунтування тези державного розпаду Русі. Це міжусобна князівська боротьба. Вона не була новим явищем періоду феодальної роздробленості. М.М. Покровський з цього приводу справедливо зауважував, що боротьба Володимира Святославича і Ярополка або Ярослава Мудрого з братами не менше заслуговують назви “князівських усобиць”, ніж конфлікт Ізяслава Мстиславича з Ольговичами[411]. Д.С. Лихачов також вважає, що усобиці руських князів розпочалися одразу ж після смерті Володимира Святославича і продовжувались аж до монголо-татарської навали[412].

А хіба не затьмарювався союз Ярославичів міжусобною боротьбою, яка призвела до загибелі Ізяслава? Хіба іншою була природа зіткнень Всеволода Ярославича з племінниками або Володимира Мономаха з чернігівськими Ольговичами? І хіба не виходили із київського підпорядкування епохи “ранньофеодальної монархії” інші князівства? Добре відомо, що навіть у часи Ярослава Мудрого, які вважаються апогеєм руської єдинодержавності, у відносній незалежності від Києва були Полоцькі і Чернігівські землі.

У XII — XIII ст. міжкнязівські усобиці в Русі посилились, однак як і на ранньофеодальному етапі являли собою відображення не лише відцентрових, а й доцентрових тенденцій її політичного життя. У центрі цієї боротьби стояв Київ. Він лишався головним символом цілісності Русі. Не випадково князі, які боролися за реалізацію програми єдності руських земель, зв’язували її успіхи з необхідністю володіння Києвом. У круговерть цієї боротьби були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, ростово-суздальські, галицькі, які намагалися стати на чолі держави. Помітною особливістю тут було те, що незалежно від династичної приналежності і особистих якостей удільні князі, як тільки оволодівали Києвом, перетворювались із автономістів на рішучих і послідовних прихильників загальноруської єдності, і шлях до здійснення їх честолюбних претензій лежав через Київ.

У великій принадній силі Києва значну роль відігравали як традиції його колишньої політичної величі, так і реальне значення його як загальноруського економічного, ідеологічного та культурного центру. Вчорашній володар рядового уділу ставав господарем найбільшого і найбагатшого міста Русі, а також обширного великокнязівського домену. Його влада і вплив поширювалися також на землі, що знаходились у руках князівського роду. Користуючись підтримкою родичів, великий київський князь досягав на якийсь час і визнання свого загальноруського старійшинства, яке набирало форм колективності. Така форма державного управління в Русі виникла ще в середині XI ст. Вмираючи, Ярослав Мудрий поділив державну територію між синами, кожний з яких отримав окреме князівство. Князі разом під керівництвом великого київського князя очолили державу. Після смерті Ізяслава тріумвірат Ярославичів змінився дуумвіратом. Своєрідними дуумвірами були раніше Ярослав Мудрий і чернігівський князь Мстислав.

У XII ст. система дуумвірату модифікувалася. Політичне суперництво двох найсильніших князівських ліній, які не бажали поступатися першістю одна одній, спричинилося до того, що на київському столі, не без участі київського боярства, утверджувались одразу два великих князя. Співправителями були Ізяслав Мстиславич і В’ячеслав Володимирович, Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, Рюрик Ростиславич і Всеволод Юрійович, Володимир Рюрикович і Данило Романович. Щось подібне Русь знала вже в IX — X ст., коли дуумвірами на київському столі були Аскольд і Дір, Олег і Ігор, Ольга і Святослав.

Співправління князів-дуумвірів із найсильніших князівських родів позитивно позначилося на політичному розвитку Русі XII — XIII ст. При кожному співправлінні у Києві сиділи не безмістні князі-ізгої, а двоє князів, які володіли двома величезними князівствами за межами Південної Русі. За спиною Ростислава і його сина Рюрика стояло Смоленське князівство, за Ізяславом і його сином Мстиславом — багата Волинь, за Святославом Всеволодовичем — все гніздо чернігівських Ольговичів. Усе це створювало певну рівновагу сил і міцно пов’язувало Південну Русь з усією іншою Руссю[413].

Приблизно на кінець 60-х років XII ст. визначилась іще одна тенденція політичного розвитку Давньоруської держави. Нестабільне становище київського князя спричинилося до того, що сильні володарі земель намагалися досягти керівного становища в країні і підтримати загальноруську єдність не через перехід до Києва, а шляхом утвердження в ролі об’єднавчого центру столиці свого князівства. Найчіткіше ця тенденція визначилась у Північно-Східній Русі, хоча мала місце і в інших землях.

До 30 — 40-х років XIII ст. вона, проте, не стала визначальною. Традиції київського старшинства були настільки живучі, що удільні князі і тепер уважно стежили за ситуацією, яка складалася на півдні Русі, незмінно домагались участі в управлінні Києвом і підвладним йому доменом. Як давнє політичне й територіальне ядро держави Київська земля так і не виділилась у спадкову вотчину якої-небудь князівської сім’ї, не склалася в окреме незалежне князівство. Аж до трагічних подій 40-х років XIII ст. вона вважалася власністю великокнязівського столу І навіть загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князівського роду. В цьому полягав ще один елемент загальноруської єдності. Об’єднавчі тенденції набували тут ніби двостороннього характеру. Великі київські князі, намагаючись реалізувати своє керівне становище в країні, вважали себе відповідальними за всі землі Русі. В свою чергу, удільні князі, постійно вимагаючи свою частку власності у старій “Руській землі” на тій підставі, що всі вони “єдиного деда внуци”, брали на себе тим самим і певну частину відповідальності за її долю.

Щоб правильно зрозуміти тенденції політичного розвитку Русі, необхідно з’ясувати питання структури влади удільних князівств. Якою мірою вони володіли більшою державною стабільністю, порівняно з усією Руссю, і чим відрізнявся їх політичний розвиток періоду феодальної роздробленості