Петро Петрович Толочко - Київська Русь

під поняття єдиної держави, ні під поняття федерації, ні навіть під поняття сукупності суверенних держав. Основну причину розпаду молодої державності, що так і не встигла випрацювати нові форми і відносини, історик бачив у системі звичаєво-правового поняття сімейного побуту, яке застосовувалося до князівського володіння[399].

Спільним для історіографії XIX — початку XX ст. було те, що Київська Русь не розглядалась як різновид феодальної держави. Природно, що не були поставлені питання її політичної форми, соціальної природи владних структур.

Історики пожовтневого періоду більше уваги приділяли питанням соціально-політичної форми Давньоруської держави, але їх висновки також не відзначаються одностайністю. М.М. Покровський рішуче заперечив тезу B.Й. Ключевського та інших істориків ліберального спрямування про те, що на Русі розвинулася не феодальна держава, як у Франції, Англії чи Німеччині, а особливий тип надкласової влади. Згідно з М.М. Покровським, Русь була типовою феодальною державою, політична структура якої впродовж X — XIII ст. не зазнавала скільки-небудь кардинальних змін. Що стосується її політичної форми, то вона уявлялась історику як республіканська. Давньоруські республіки почали з аристократії походження, а закінчили аристократією капіталу, але за період між ними пройшли стадію, яку можна назвати демократичною[400].

Б.Д. Греков, М.М. Тихомиров і ряд інших істориків основною ознакою феодальної державності вважали феодальну роздробленість, а тому таку велику увагу приділяли з’ясуванню хронології цього явища на Русі. Розклад Давньоруської держави Б.Д. Греков датував серединою XII ст. і пояснював його політичним зміцненням окремих її частин — князівств, кожна з яких почала проводити свою власну політику[401].

С.В. Юшков на відміну від своїх попередників не вважав феодальну роздробленість єдино визначальною ознакою державності. Згідно з ним, феодальна державність проходить у своєму розвитку ряд стадій, політичних форм. Історія знала феодальні монархії і феодальні республіки. Київська Русь найбільше відповідала формі ранньофеодальної монархії. Склалася вона в часи Володимира Святославича, тоді ж відбулася стабілізація державних рубежів, внутрішня консолідація територій на чолі з сильним політичним центром — Києвом. Ця форма держави існувала як на етапі становлення Русі, так і в період її феодальної роздробленості. С.В. Юшков вважав Київську Русь цього періоду об’єднанням окремих держав, пов’язаних між собою системою сюзеренітету-васалітету. Діяльність феодального монарха скеровувалася радою із верхівки феодалів, для вирішення найважливіших загальноруських питань скликалися князівські з’їзди[402].

Відомий дослідник історичної географії А.М. Насонов вважав Київську Русь феодальною державою, заснованою на принципах сюзеренітету-васалітету. Одночасно з ростом і зміцненням удільних центрів, які підривали політичну владу Києва, формувалась і єдина державна територія Русі, хоч і розділена на окремі частини межами князівств і земель. Не лише за Ярославичів, а й у XII ст., як вважав учений, південноруські князівства на чолі з Києвом зберігали певну політичну зверхність над іншими феодальними напівдержавами. Давньоруська держава складалась із окремих “напівдержав” і не могла бути централізованою. Така держава сформувалась пізніше, в інших соціально-економічних і політичних умовах[403].

Б.О. Рибаков чітко виділяє два періоди в існуванні давньоруської державності: ранньофеодальна імперія — від перших київських князів до 30-х років XII ст. і ряд фактично суверенних князівств-королівств — від 30-х років XII ст. до 40-х років XIII ст. За час ранньофеодальної монархії в усіх землях Русі склалися феодальні відносини, родоплемінна знать перетворилась у бояр, розвинулися міста, князі закріпились у стольних містах земель і заснували свої місцеві династії. В епоху феодальної роздробленості відбувається кристалізація п’ятнадцяти самостійних держав, князі яких почували себе суверенними володарями. Відтепер великий київський князь став лише першим серед рівних, а його влада над усією Руссю безповоротно відійшла в минуле[404].

Теза про розпад Київської Русі на п’ятнадцять суверенних держав-князівств не знайшла одностайної підтримки дослідників. Своє обґрунтоване заперечення вона зустріла в працях В.Й. Довженка. Відзначивши, що феодальні князівства не являли собою чогось нового для Русі XII — XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями, він рішуче заперечив протиставлення єдиної Русі IX — XI ст. князівствам періоду феодальної роздробленості. Останні не були стабільні ні політично, ні територіально, а тому й не могли замінити собою єдину державу. Столицею Давньоруської держави був Київ, який до монголо-татарської навали лишався найбільшим політичним, економічним і культурним центром[405].

Подібні висновки мають місце і в працях інших істориків. У передмові до книги, що вийшла під редакцією В.Т. Пашуто і Л.В. Черепніна, говориться, що Давньоруська держава, політична система якої була заснована на васалітеті підвладної знаті і різних форм данинництва народів, проіснувала, відозмінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст. Цю державу підважували феодальні чвари, підривали класові суперечності і рухи підвладних народів. Вона впала під ударами монгольської орди[406].

Детально дослідивши основні інститути державної влади на Русі (собор, раду, віче, ряд), а також різні форми васалітету і князівського суду, В.Т. Пашуто прийшов до висновку, що після тріумвірату Ярославичів і після Мономаха на Русі зберігалась загальноруська форма правління, за якої київський стіл став об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів. Таким чином, визнання загальноруського устрою влади відкриває можливість відтворити нарешті цілісну картину середньовічної політичної історії Русі[407].

Л.В. Черепній, розглядаючи питання співвідношення понять “розвинений феодалізм” і “феодальна роздробленість”, дійшов висновку, що в середині XII ст. в Русі зміцнення феодального способу виробництва приводить до появи нових форм політичної і правової надбудови. Розчленованій формі земельної власності відповідає розчленована форма держави, роздроблена структура влади. Але роздробленість є своєрідною різновидністю централізації, з неї виростає нова різновидність — єдина держава[408].

В.В. Мавродін і М.Б. Свердлов, обґрунтовуючи правомірність назви монографії, присвяченій радянській історіографії Київської Русі, пишуть: термін “Київська Русь” взятий як умовне визначення держави спершу з реальною столицею Києвом, а в період феодальної роздробленості — з Києвом як символом історичної і загальноруської єдності[409].

Ми бачимо, наскільки різними є уявлення про політичну і державну систему Русі. Чим це обумовлено? Значною мірою — характером писемних джерел. Надто вже образно відобразили стародавні літописці круговерть міжкнязівської боротьби. Поверхове знайомство з їхніми свідченнями справді створює враження наростаючого політичного розпаду, дроблення цілого на окремі, мало зв’язані між собою частини. Прихована внутрішня логіка цієї боротьби, що відбивала зіткнення доцентрових і відцентрових сил, не вповні зрозуміла, а наявність загальноруських політичних концепцій у правлячих колах не завжди помічається.

Хибність висновків багатьох істориків зумовлена, очевидно, певною мірою, неправильним тлумаченням самого поняття “єдина держава”. В їх уявленні єдність Русі базувалася винятково на безумовному підпорядкуванні центральній владі Києва усіх руських князівств. Була ця влада сильною в IX — на початку