Костянтин Шелест - Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест

– Дайте-но мені, неуки... подивимося, що-це в нас таке... – Інвар, це точно був він. Макса знову затрясли. Та ось свідомість покинула його.

Темрява. Прокинувся в напівтемряві. Чи то ніч, чи то ще щось. Ні, на день теж не схоже. Тоді, минулого разу, він бачив не сонячне світло, а щось інше. Світильник якийсь.

– То хто ти такий, хлопчику? – жіночий голос звучав, як і раніше, м'яко й довірливо.

– Мак... так мене звати, – затинаючись відповів він – тілом ніби мурашки пробігли, закрутило в шлунку, підступила нудота... "мля... артефакт правди... звідки?" – от тільки чинити опір їй він не міг.

– Ти тільки не бреши мені, – за кілька рахунків по обличчю його попередника, наче судоми, пробігло кілька чужих облич, кожне хотіло щось сказати, але фраза вийшла рвана і не зрозуміла. Згадав де таке бачив. Термінатор. Отой, що з рідкого металу був. Коли в піч потрапив його так само корежило. Тепер на Макса знову дивилася Ортана і це було жахливо й огидно, – будеш брехати, я тебе сама поріжу на шматочки.

"Так це вона сама... от же тварюка магічна". – Хльосткий ляпас чоловічою рукою обірвав думку, говорячи про те, що закриватися він таки не вміє.

– Ще раз подумаєш про мене щось гидке – помреш завчасно. Седж... давай ти. Його треба добряче прив'язати і будемо готуватися.

– Що вже? Ти впевнена?

– Впевнена, впевнена... Чого тягнути? Чекати поки до нас забреде хтось ще? Ще п'ятсот років? Ну вже ні.

– І що буде в результаті?

– Щось буде, Седжік... щось буде... Ми ще раз повторимо те, що нам не дали доробити того разу. Це не Леннар, це копія ось цього виродка, в якому ми живемо. І якщо не вдасться дістатися до пам'яті Леннара, то ми хоча б, нарешті, зможемо вийти звідси.

– Ти впевнена? – у голосі Седжа відчувалася не аби яка недовіра.

– Чи впевнена я? Седж, та я всі ці п'ятсот років тільки й думаю про те, як це зробити. Роки, цілі роки минули... чи впевнена я... Прив'язуй. Я – готуватися.

Макс відчув, як щось, що не дозволяло йому чинити опір, зникло. Але тепер він не міг рухатися тому, що лежав на чомусь розчепірений у різні боки з міцно прив'язаними до його ложа руками й ногами. А ще він був голий.

Його копія підійшла до купки його речей. Вивудила звідти мотузочку з монетками, піднесла їх до очей.

– Треба ж... спритний який... охмурив двох принцес... Седж... а ми ж там були, так? І в гномів, і в ельфів... тільки поспішати довелося, не встиг ти розважитися, га?

Невиразне гарчання було їй відповіддю. Темрява згустилася, Макс залишився один.

"Ось же... дідько… сто чортів… і що тепер? Усе, капець? Ця сука хоче повторити перенесення свідомості. А оскільки тут більше нікого немає, то значить, що це буде перенесення з нього в нього. З Макса того в Макса цього. Ха... смішно. Вона сказала, що тепер вони зможуть вийти звідси. Вони – це, звісно ж, не він і вона. Їй треба тіло. Його нове тіло. Оскільки старе втомилося і чомусь не може вийти назовні. Ну що ж... залишається тільки дорого продати своє життя. Стиснув правий кулак. Танто з'явився так само, легенько ткнувшись у долоню. Кілька рахунків зайняло перерізати всі мотузки й розкласти їх так, ніби він усе ще прив'язаний. Тепер залишається чекати.

Чекати довго не довелося. Приблизно через пару годин почув кроки. Ортана. Навіть хода в чужому тілі зберігається, виявляється. Макс майже нічого не бачив, але кроки чув добре. Постарався зробити вигляд, що у відключці – сповільнив серце, пульс, дихання. Лежав нерухомо. Ортана завмерла поруч. Відчув, як його промацують – джгутики сили пробігають по всьому тілу. У момент, коли Ортана, тобто його попередник, поклав йому руку на лоб, Макс і вдарив ножем у печінку. Облом. Удар то вийшов, але все одно що палкою. Ніж потрапив у широкий пояс і не пробив його. Напевно, боляче, але й годі.

– Ах ти... – Ортана видихнула, ротом чужого тіла, і колишє оторопіння знову навалилося на Максима.

– Ах ти сука... Так ось воно... до чого ти готуєшся. Сама, одна, захотіла... – голос Седжа розірвав тишу й одразу ж Макс відчув, що вільний. Його друге "Я" билося саме з собою. Гидко й жахливо. Ніби епілептик і паралітик одночасно корчиться на підлозі. "Ніж... чому ніж не спрацював? – у мозку пульсувала лише одна застрягша думка. Ніж, на який він покладав усі надії, цього разу його підвів. І тут же зрозумів чому. Його самого ніж не різав. А це теж він... Прийшла нова ідея. Вибравши момент, схопив тіло, що корчилося на підлозі, за руку і – вдарив усією своєю силою. Червоний зблиск! Ще один... і ще... і ще! Тіло на підлозі на кілька рахунків завмерло. Потім пожвавилося і, схопивши ніж, що так і валявся на підлозі, зі зловтішною посмішкою, встромило його собі в груди, потім в бік, туди, де печінка, і під горло, розриваючи аорту.

– Що ти зробив, ідіоте... – голосом Інвара з безнадійними інтонаціями захрипіло тіло, Макс другим зором бачив, як воно, згасаючи, фонтанує енергією. А він втягував її в себе, як пилосос, скоро стало боляче – резерв був повний, але сила все прибувала і прибувала. Повторювалася стара історія. Довго це все не тривало – на десятому рахунку Макс відключився від болю і вже не бачив, як за кілька рахунків фонтан нарешті вичерпався, тіло його попередника смикнулося, перестало шкребти пальцями по підлозі й остаточно затихло. А потім почало старіти. Як у кіно про вампірів – за лічені миті шкіра зсохла, пожовкла, розповзлася на клапті, оголюючи все, що під нею. М'язи і все інше повторили її долю, а сам скелет розсипався на пил.