Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

— У світі є дві категорії людей, — продовжив Леві. — Ті, хто грає, і ті, ким грають. Вибір очевидний, правда?

Його погляд уп'явся в її очі.

— Чи ти все ще не впевнена, ким хочеш бути?

Астрід мовчки дивилася на браслет.

Вона не знала, що відповісти.

Леві стояв нерухомо, уважно вивчаючи її. Він майже не змінився з того часу, як вона бачила його востаннє, і водночас здавалося, що пройшли століття.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав він, легко нахиляючи голову набік. — Ти завжди повертаєшся туди, де все почалося.

Астрід зціпила зуби.

— Ти знову говориш загадками.

— А ти знову робиш вигляд, що тобі не подобається.

Він зробив крок ближче. Її серце закалатало швидше.

— Що ти тут робиш, Леві? — запитала вона, схрестивши руки.

Хлопець зітхнув.

— Гаразд, без ігор. Я прийшов сказати тобі, що ти ступила на шлях, з якого вже не повернешся.

Вона не здивувалася.

— Думаєш, я цього не знала?

Леві скривився.

— Ти все ще вважаєш, що можеш грати за власними правилами.

Він простягнув руку і торкнувся браслета на її зап'ясті.

— Звідки він у тебе? — тихо запитав він.

— Сам з’явився.

Леві різко відсмикнув руку.

— Це погано, Астрід.

Її зап'ястя раптово обпалило, немов браслет розжарився. Вона скрикнула, але не змогла його зняти.

Леві схопив її за руку і притиснув її пальці до браслета.

— Відчуй це, — прошепотів він.

І вона відчула.

Темрява.

Холод, що обволікав її душу.

Шепіт.

"Ти належиш нам."

 

Минуле. П'ять років тому.

Астрід бігла, спотикаючись об коріння дерев.

Вона чула, як щось женеться за нею. Дихання було важким, уривчастим.

— Астрід! — голос Леві долетів до неї, але вона не зупинилася.

Вона знала, що повинна бігти.

Що це не гра.

Що вони хочуть її.

Земля розступилася під її ногами, і вона полетіла вниз.

Останнє, що вона побачила перед тим, як вдаритися об каміння, були чорні фігури, що стояли серед дерев, спостерігаючи за нею.

І шепіт.

"Ти наша."

Астрід вирвала руку з хватки Леві, відступаючи на кілька кроків назад. Її зап’ястя все ще пекло, а браслет, що з’явився сам по собі, здавався гарячим, неначе його викували прямо в надрах полум’я.

— Що ти зробив? — прошипіла вона, стискаючи руку.

Леві спокійно подивився на неї.

— Я лише допоміг тобі згадати.

Її дихання збилося.

Вона згадала.

Давній страх. Голоси, що шепотіли в темряві. Те, що вона заперечувала багато років, ховаючись від правди.

— Це був не просто сон, — прошепотіла вона.

Леві кивнув.

— Це було реальне минуле.

Вона відчувала, як підкошуються коліна.

— Хто вони?

— Ті, хто тебе обрав. Ті, хто стежив за тобою ще до твого народження.

— Брехня! — її голос зірвався на крик. — Це просто вигадки, містичні нісенітниці!

Леві повільно підійшов ближче.

— А ти сама віриш у те, що говориш?

Астрід різко зітхнула, усвідомивши правду. Ні, вона не вірила власним словам. Вона пам’ятала ці шепоти, що приходили в її снах. Пам’ятала дотик тіні, що огортала її, коли вона ще була дитиною.

— Чому саме я?

Леві нахилив голову.

— Тому що ти — ключ.

— Ключ до чого?

— До того, що відбуватиметься далі.

Темрява згущувалася навколо них, і вітер, що дув між деревами, здавався голосами, що перешіптувалися між собою.

І раптом вона почула його голос.

Не Леві.

Не когось із тіней.

А голос, який вона знала занадто добре.

— Астрід…

Вона різко обернулася.

Це був він.

Бальдр.

Вона хотіла кинутися до нього, але щось її зупинило.

Щось було не так.

Його очі.

Вони… змінилися.

Астрід відчула, як холодні пальці страху здавлюють її серце. Бальдр стояв у кількох кроках від неї, але він здавався іншим. Його очі— колись ясні, немов літнє небо, тепер потемніли, наче грозові хмари, і в них мерехтів слабкий червонуватий відблиск.

— Бальдре… — її голос затремтів, коли вона зробила крок до нього.

Він не відповів одразу. Його погляд, раніше теплий і ніжний, здавався порожнім, ніби його душа була десь далеко.

— Астрід… — нарешті вимовив він, але його голос звучав чужим. — Чому… чому ти тут?

Леві, який стояв поруч, напружився.

— Він не сам, — прошепотів він.

І тоді вона відчула це.

Щось вкоренилося в Бальдрі, щось тягнуло його в прірву, якої вона ще не бачила. Темна енергія, що клубочилася навколо нього, змушувала повітря ставати важким.

— Що з тобою сталося? — запитала вона, простягаючи до нього руку.

Бальдр сіпнувся, наче його роздирали суперечливі сили.

— Він... — його голос затремтів. — Він всередині мене.

Леві міцно схопив її за плече.

— Нам треба йти.

Але Астрід не могла зрушити з місця.

Вона бачила, як його руки стискаються в кулаки, як його тіло напружується, ніби він бореться сам із собою.

— Бальдре, хто він? Хто всередині тебе?

Він підняв голову.

І його очі стали чорними.

Чорними, як беззоряна ніч.

А потім він заговорив.

Але це був не його голос.

— Прийшла пора, — сказав він низьким, чужим тоном.

Темрява вирвалася назовні.

І світ навколо них зламався.