Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 20. "Тріщини у реальності"

Астрід відчувала, як простір навколо них змінюється. Повітря наче згустилося, і тіні, що досі ховалися на краях її зору, почали рухатися. Здавалося, що сам світ розколюється, розпадається на шматки.

Бальдр стояв у центрі цього хаосу, але він вже не був собою. Його тіло здавалося звичайним, проте щось глибоко всередині нього змінилося. Астрід бачила, як темрява пробирається крізь його шкіру, вириваючись у повітря чорним серпанком.

— Це не може бути правдою… — прошепотіла вона.

Леві стиснув її зап’ястя.

— Нам треба йти. Зараз.

Але вона не могла відірвати погляду від Бальдра. Він підняв голову, і його очі… Вони знову стали карими, його справжніми.

— Астрід… — його голос був сповнений болю.

Вона вже хотіла кинутися до нього, як раптом світ знову затремтів.

Бальдр вигнувся, стискаючи голову, і закричав.

Темрява вибухнула навколо нього.

Астрід відчула, як щось хапає її за груди — не фізично, а ніби щось всередині неї реагувало на цей вибух енергії.

Леві різко потягнув її назад, і вони обоє впали на землю.

— Він розпадається, — прошепотів він.

Астрід відчувала, як у її голові з’являються нові спогади. Несподівані. Невідомі. Вони не належали їй.

І серед них був образ Локі.

Він стояв у тіні, усміхаючись.

— О, ви нарешті помітили… — прошепотів його голос, не з її спогадів, а просто в її свідомості.

Астрід розширила очі.

— Це ти…

Локі розсміявся.

— Ну що ж, гра тільки починається.

І світ вибухнув темрявою.

Астрід відкрила очі.

Чорна безодня зникла.

Вона лежала на холодному кам’яному підлозі, а повітря навколо було наповнене гірким димом. Леві важко дихав поруч, а Бальдр…

Він стояв над нею.

Його очі знову стали світлими, його обличчя було таким, яким вона його знала — рідним, теплим, але… щось у ньому було не так.

— Ти в порядку? — запитав він, простягаючи їй руку.

Астрід мовчки взялася за неї. Його долоня була холодною.

— Де ми?..

Він опустив очі.

— Там, де все почалося.

Астрід оглянулася.

Вони стояли на руїнах чогось давнього, можливо, храму. Кам’яні арки, вкриті іржавими рунами, оточували їх, а посередині чорнів розлом, що пульсував темною енергією.

— Це ти зробив? — її голос був тихим, майже боязким.

Бальдр заплющив очі.

— Я не знаю…

— А я знаю.

Холод пройшовся її шкірою, коли знайомий голос пролунав із темряви.

Локі.

Він вийшов із тіні, так само спокійний, як завжди, але його усмішка була інакшою. Він більше не грав.

— Він завжди був слабким, — продовжив Локі, спокійно дивлячись на Бальдра. — А ти завжди це знала.

— Замовкни, — пробурмотів Бальдр, але Локі лише хмикнув.

— Він не може тебе захистити, Астрід. Ніколи не міг.

Вона відчула, як щось усередині неї розривається.

Ці двоє… Вони були такими різними.

Бальдр — світло, яке вона завжди намагалася втримати у своїх руках.

Локі — вогонь, який палив її зсередини, але вона не могла від нього відірватися.

— Чому ти це робиш? — прошепотіла вона, дивлячись на Локі.

Він підійшов ближче, нахилився до неї, а його очі — ці зміїні, небезпечні очі — дивилися прямо в її душу.

— Бо я обіцяв, що ти станеш моєю.

Бальдр кинувся вперед, але Астрід не відступила.

Бо найстрашніше було не те, що сказав Локі.

А те, що частина її хотіла, щоб це було правдою.

Астрід не відвела погляду.

Вона бачила, як напружилися вилиці Бальдра, як його рука здригнулася, ніби він намагався втримати себе від удару.

Локі, навпаки, був спокійним.

— Ти хочеш це заперечити, маленька відьмо? — його голос був отруйно-ніжним.

Астрід не відповіла.

Вона знала: що б вона не сказала, це не змінить правди.

Її серце було розірване.

Бальдр — її перше кохання, її надія, її світло.

Локі — її страх, її бажання, її вогонь.

— Досить, — голос Бальдра був хрипким. — Ти використовуєш її, Локі.

— Так? — Локі підняв брови. — А ти що робиш, Бальдре? Обіцяєш їй безпеку? Обіцяєш, що врятуєш її від мене?

Його губи сіпнулися у ледь помітній усмішці.

— Ти не можеш її врятувати. Бо ти сам приречений.

Бальдр зробив крок уперед.

Астрід відчула, як у повітрі змінилася енергія.

Вона вперше бачила Бальдра таким.

Його світло… воно змінилося.

Його очі стали темнішими, ніби щось у ньому зламалося.

— Я більше не боюся тебе, Локі, — сказав він тихо.

Локі зупинився.

На мить його вираз змінився.

А потім він розсміявся.

— Це навіть цікаво, — визнав він. — Давай подивимося, наскільки ти став сильнішим.

Астрід зрозуміла, що має секунду на вибір.

Лише секунду.

Якщо вона нічого не зробить — вони знищать один одного.

Якщо вона стане між ними — це може її вбити.

Але вона зробила крок уперед.

— Досить, — сказала вона.

Її голос не був ні гучним, ні владним.

Але вони обоє почули.

Локі підняв брову.

Бальдр відвів погляд.

— Ви обидва робите те, чого хоче він, — її голос здригнувся. — Ви воюєте, бо вас змусили воювати. Ви навіть не помітили, що вами керують.

— Про що ти? — Бальдр звузив очі.

Локі нахилив голову, зацікавлено спостерігаючи за нею.

Астрід зробила вдих.

— Ви не бачите, що за кулісами є хтось інший?

Її голос лунав у тиші.

Вони не відповіли.

Бо кожен із них усвідомив: вона права.

Хтось керував усіма їхніми кроками.

Хтось грав із ними.

І вони навіть не знали, хто саме.

Тиша після слів Астрід була майже фізично відчутною.

Навіть вітер завмер.

Локі більше не усміхався.

Бальдр не ворушився.

Астрід стояла між ними, відчуваючи, як їхня енергія вібрує довкола, змішується, створюючи щось небезпечне й некероване.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍