Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Спогади, мов розбиті уламки скла, ранили її свідомість. Вона думала, що поховала своє минуле. Що більше не повернеться до тих днів, коли ніч приносила більше жаху, ніж день.

Але страхи, які вона ховала глибоко в собі, повернулися.

Вона знала, що змінилася. Вона навчилася приховувати свої справжні емоції, вдягати маску спокою, вдавати, що їй байдуже. Але чи дійсно це було так?

Голос у голові прошепотів:

"Ти не така добра, як хочеш здаватися."

Астрід стиснула руки в кулаки. Її минуле ніколи не було світлим. Воно не відповідало історії про героїню, яка завжди діяла правильно.

Чому ж тоді всі вважали її такою?

Темрява всередині неї ворушилася, закликаючи прийняти свою справжню природу.

Але що станеться, якщо вона справді це зробить?

Астрід заплющила очі, вдихнула глибше. Холодне повітря пекло легені, але це було єдине, що зараз здавалося справжнім.

Її минуле не складалося з красивих історій. Вона не була тією, кого можна було назвати чистою душею. Але жоден із них не був таким.

"Якщо б вони знали, що ти зробила…"

Ця думка виринала в її голові знову і знову, як отруйний шепіт. Вона тікала від себе довгий час. Притискалася до світла, намагаючись втриматися на його краю. Але що, якщо темрява завжди була ближче?

Вона згадала дитинство: темні коридори, крики посеред ночі, той день, коли вона навчилася не плакати, бо сльози не рятують, а лише роблять тебе слабкою.

Вона звикла виживати.

"І ти думаєш, що можеш бути кимось іншим?"

Астрід різко відкрила очі. Її руки тремтіли, хоча вона б не сказала, що їй холодно.

— Досить, — прошепотіла вона собі, стискаючи пальці до болю.

Минуле — це лише тінь.

І вона не дозволить йому знову керувати нею.

Астрід знала, що темрява всередині неї не зникла. Вона була частиною її сутності — мов тінь, що завжди ступає слідом. І що більше вона намагалася її ігнорувати, то сильніше вона проростала всередині.

Вулиця перед нею розчинялася в густому тумані. Старі ліхтарі блимали жовтуватим світлом, кидаючи химерні тіні на потрісканий асфальт. У повітрі пахло дощем і мокрим камінням, а десь далеко за рогом чути було, як гавкає самотній пес.

Цей район завжди викликав у неї дивне відчуття дежавю. Саме тут вона навчилася брехати. Саме тут вона вперше зрозуміла, що світ поділяється не на чорне й біле, а на тих, хто виживає, і тих, хто програє.

"Якби вони знали правду..."

Ця думка тиснула на груди, змушувала серце битися швидше.

Вона ніколи не була тією, кого можна назвати героїнею.

Її пальці машинально торкнулися срібного браслета на зап'ясті. Він був холодний, гладенький, з вигравіруваним знаком, який колись означав для неї більше, ніж вона готова була визнати.

"Це твоя клятва," — голос із минулого пролунав у її голові. — "Ти не маєш права забути."

Раптом усе навколо стало розмитим, а потім провалилося в темряву.

 

Тоді, багато років тому…

Їй було десять, коли вона вперше зрозуміла, що таке страх.

Ліс був темний і мовчазний. Вітер гнав тіні між деревами, змушуючи їх здаватися живими. Маленька Астрід тремтіла, намагаючись притиснутися спиною до шершавого стовбура, щоб злитися з ніччю.

Вона чула кроки. Вони наближалися.

"Якщо вони знайдуть мене…"

Її серце калатало так сильно, що, здавалося, звук лунав на всю округу. Вона затулила рот долонею, щоб не видати себе.

А потім побачила його.

Хлопець був трохи старший за неї. Його русяве волосся падало на чоло, а в очах світився холодний розум.

— Що ти тут робиш? — голос прозвучав майже байдуже.

Вона не знала, що відповісти.

— Якщо хочеш вижити, — сказав він, нахиляючись ближче, — доведеться навчитися грати за правилами.

Його пальці торкнулися її зап'ястя, і щось холодне ковзнуло їй на руку.

Срібний браслет.

— Відтепер ти одна з нас, — прошепотів він.

І з того моменту її життя змінилося назавжди.

 

Астрід різко розплющила очі.

Її пальці все ще стискали той самий браслет.

Минуле завжди знаходить шлях назад.

Але чи дозволить вона йому знову керувати нею?

Астрід глибоко вдихнула, намагаючись відкинути спогади. Але вони були наполегливими, мов вода, що просочується крізь тріщини в камені.

"Ти одна з нас."

Ці слова досі луною відбивалися в її свідомості. Але хто були вони?

Колись вона думала, що знає відповідь. Тепер же… усе, що колись було таким чітким, перетворилося на каламутне відображення в розбитому дзеркалі.

Браслет на зап'ясті холодив шкіру. Вона не носила його вже роками, і все ж… він з’явився на її руці, ніби сам по собі.

Астрід підвела голову.

Вона стояла біля старого моста, під яким ледве виднілася темна вода. Це було місце, де все почалося.

— Нарешті ти тут.

Голос змусив її здригнутися.

Вона знала, хто це, ще до того, як повернулася.

Хлопець стояв у тіні, спершись на дерев'яний стовп мосту. Його русяве волосся впало на обличчя, а в очах світилася звична холодна насмішка.

— Леві… — прошепотіла вона.

Він усміхнувся.

— Привіт, малеча.

 

Минуле. Десять років тому.

— Ти ніколи не повинна запитувати, — сказав Леві, сівши поруч.

Вогонь перед ними потріскував, відкидаючи довгі тіні на землю.

— Чому? — запитала вона, затиснувши браслет у кулаці.

Леві подивився на неї.

— Бо відповіді не змінять нічого.

Він підкинув у вогонь суху гілку, і полум’я спалахнуло сильніше.

— Ти думаєш, що, якщо дізнаєшся правду, зможеш щось виправити? — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася ледь вловима напруга. — Ні, Астрід. Це не так працює.

Вона не відповіла.