Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 18. "Розкол"

Бальдр стояв на краю кам’янистого урвища, дивлячись у темряву, що стелилася під ним. Вітер дув з такою силою, ніби намагався зірвати його з місця. Його пальці стислися в кулак, але це не могло заглушити хаос, що вирував усередині.

Позаду почувся крок.

— Ти не повинен робити цього, — тихий голос змусив його напружитися.

Бальдр повільно озирнувся.

Перед ним стояла вона. Її очі відбивали світло, яке не мало джерела. Голос був знайомий, але водночас чужий.

— Чому ти тут? — спитав він.

— Бо знаю, що тобі зараз здається, ніби весь світ зрадив тебе, — відповіла вона.

Бальдр не відводив погляду.

— А якщо так?

Вона зробила крок уперед, і світло окреслило її обриси.

— У цьому світі є більше, ніж здається. І не все вирішує той, хто вважає себе головним гравцем.

Він відвернувся, його серце калатало.

— Якби все було так просто…

— Можливо, воно і є простішим, ніж тобі здається, — вона простягнула руку.

Бальдр подивився на неї. У темряві її обличчя виглядало таким далеким… Але в її словах була правда, яку він не міг заперечити.

Світ навколо змінився. І він знав: це був лише початок.

Бальдр опустив погляд на простягнуту до нього руку. Його власні пальці були холодними, наче лід, але він не простягнув їх у відповідь.

— Ти боїшся? — голос лунав м’яко, проте всередині нього відчувалася прихована сила.

— Ні, — прошепотів Бальдр. — Я просто не впевнений, що це правильний вибір.

Вона нахилила голову, ніби оцінюючи його.

— А якщо я скажу, що правильного вибору не існує?

Вітер ущух, і раптово настала така тиша, що було чути лише їхнє дихання.

— Що ти маєш на увазі?

— Світ — це не шахівниця, Бальдре. Ніхто не рухає фігурками за чіткими правилами. Інколи пішаки самі стають королями.

Він згадав слова Локі. «Або ти залишишся пішаком. Або станеш тим, хто переверне дошку».

— Якщо я переверну дошку, — пробурмотів він, — тоді ми всі впадемо у безодню.

— Чи не в цьому і є суть змін? — її голос нагадував шепіт самого вітру.

Бальдр відчув, як щось у ньому зрушилося з місця. Питання, які він так довго уникав, почали виринати на поверхню.

— Що ти від мене хочеш?

— Щоб ти побачив правду.

Бальдр знову поглянув на її простягнуту руку. І на цей раз він не відвів погляду.

Бальдр стояв нерухомо, його погляд залишався прикутим до руки, яку йому простягали. Але він не міг змусити себе торкнутися її. Десь глибоко всередині роздирали сумніви.

— Якщо я побачу правду, — він підняв погляд, — що це змінить?

— Все, — відповіла вона. — Чи нічого. Це залежить від того, чи зможеш ти її прийняти.

Бальдр розтиснув пальці, а потім так само швидко їх стиснув.

— Я втомився від загадок.

— Тоді час знайти відповіді.

Вона зробила крок уперед, і раптом простір навколо них почав змінюватися. Повітря стало важким, ніби затягнутим густим туманом. Звуки навколишнього світу розчинилися, замінившись приглушеним дзвоном.

І тоді він побачив їх.

Фігури, що повільно з’являлися з темряви. Люди, яких він знав… і яких втратив.

Серце Бальдра калатало.

— Ні…

Одна з фігур зробила крок уперед. Обличчя було знайоме до болю.

— Бальдре… — голос пролунав тихо, майже співуче, і в ньому чувся біль.

— Це… неможливо, — він відступив назад.

— Але ж вони тут, — спокійно мовила вона.

Бальдр знав, що це не могло бути правдою. Але привиди минулого повернулися. І тепер їм було що сказати.

Бальдр відчував, як холод пробирається під шкіру. Його пальці злегка тремтіли, коли він вдивлявся в обличчя постатей, що виходили з темряви.

— Це… пастка, — прошепотів він, намагаючись змусити себе не піддаватися на ілюзію.

Але одна з фігур — чоловік з темним волоссям і суворими рисами обличчя — зробила ще один крок вперед. Його очі, глибокі й пронизливі, дивилися прямо на Бальдра.

— Ти забув нас.

Бальдр похитнувся, ніби від фізичного удару.

— Це неправда…

— Ти втік, залишивши все позаду. Думаєш, можна просто стерти минуле? — голос чоловіка був спокійним, але в ньому відчувалася небезпечна сила.

— Я… — Бальдр відчув, як його горло пересихає.

Інша фігура — жінка з м’якими рисами обличчя й сумними очима — заговорила тихо, але її голос пронизав його до кісток:

— Ти більше не той, ким був колись, Бальдре. Але чи знаєш ти, ким став?

Тіні навколо згустилися, ніби затягуючи його в минуле, змушуючи згадати все те, що він так наполегливо намагався забути.

— Досить… — його голос був майже беззвучним.

Але привиди минулого не зникли. Вони чекали відповіді.

Бальдр відчував, як повітря навколо стискається, змушуючи його дихати важко й уривчасто. Голоси з минулого плели пастку, змушуючи сумніви проростати, мов отруйне коріння.

— Що ви від мене хочете? — його голос більше не тремтів, у ньому з’явилася нотка гніву.

Чоловік із темним волоссям посміхнувся кутиком вуст.

— Не ми. Ти сам знаєш відповідь.

Бальдр заплющив очі. Образи минулого роїлися перед ним: вибір, помилки, обіцянки, яких він не зміг дотриматися. Відчай, що переслідував його.

— Я не можу змінити те, що сталося.

— Але можеш змінити те, що буде, — відповіла жінка.

Бальдр повільно видихнув, відкриваючи очі. Привиди все ще були тут, але тепер їхні силуети ставали прозорішими. Вони чекали.

Він зробив крок вперед, назустріч їм.

— Я більше не тікатиму.

І світ навколо змінився.

Чорний туман почав розсіюватися, і Бальдр опинився наодинці, стоячи посеред порожнього простору. Але тепер він знав: хоч його минуле ніколи не зникне, воно більше не керуватиме ним.

Він розвернувся і рушив вперед.

Астрід стояла на краю темного провулка, де ліхтарі давно перегоріли, а повітря було просочене запахом вогкості й металу. Вона ніколи не любила це місце, але чомусь завжди поверталася сюди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍