Олександр Кваченко - Воїн рун, Олександр Кваченко

— Вас багато було? – розпитував Барк.

— Наш загін був розбитий на три групи, по п’ятнадцять у кожній, щоб прочесати різні частини лісу, — продовжив він. — Ми мали зачистити територію, знайти наших та запобігти поширенню павуків. Кожна група мала свого мага-командира. Наш маг, Лавр, був досвідченим воїном, але навіть він визнавав, що сила, з якою ми зіштовхнулися, була іншою, незрозумілою, з такими створіннями навіть маг не стикався у своєму житті. Одного разу ми підійшли дуже близько до розлому і побачили, що сама земля там була змінена його впливом.

Воїн зупинив розповідь, подивився в темряву лісу, ніби знову бачив усі ті сцени.

— А що було потім? — спитала Альміса.

— Однієї ночі, коли ми намагалися повернутися до табору, нас атакувала зграя павуків — більша, ніж будь-коли раніше. Лавр з нами тримав оборону, використовував атакувальні та захисні закляття, але павуків було надто багато, і вони були величезні. Ми билися до останнього, а коли надія зникла, маг підпалив ліс, щоб врятувати залишки загону. Він пожертвував собою. Я бачив, як він зникає у вирі полум’я, але завіса вогню, яку він створив, дозволила нам утриматись та відбиватися ще пару годин, — він витер рукою обличчя, немов стираючи невидиму печать минулого. — Згодом це теж не допомогло. Їх було занадто багато, особливо біля розлому. Знаю, що наші воїни спробували прорватися з місця бою, але добралися вони чи ні, я не знаю. Був поранений, і моє останнє завдання було стримувати павуків при їхньому відступі. Я робив це до останнього подиху. Це те, для чого ми були створені.

Ще опитали кількох призваних воїнів, але наблизитися до розгадки того, що тут сталося, нам так і не вдалося. Будемо шукати далі.