Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Ти плутаєш нас з кимось, - голосно відповів герцог, але тихіше вже додав: - Ідіть до Росфелду. Скажіть, що ви від Раймара і вам потрібна допомога. Запам’ятали?

- Так, - гаряче закивала жебрачка. – Росфелд. Бургомістр. Раймар.

Тим часом відьмолов вирвав з руки Лідії монети та кинув їх подалі. Жінка метнулася, аби зібрати подачку, герцог же смикнув повіддя коней та поспішив геть.

Варто було подорожнім від’їхати від сторонніх вух, як молода знахарка гнівно вибухнула тирадою:

- Це було обов’язково?

- Що саме? – винирнув з похмурих думок чоловік.

- Так себе поводити! Вона в нужді, а ти її відіслав кудись!

- Ти могла допомогти їй? – Раймар перевів на співрозмовницю уважний погляд.

- Я навіть не знала, що у них сталося.

- І доки б ти це з’ясовувала, тутешній бургомістр наказав би зібрати хмизу та  спалити тебе поряд з Феірою.

- До чого тут він? – фиркнула Лідія. – Це зробили твої люди! Твій загін відьмоловів!

Раймар зупинив коня і за цим разом окинув дівчину важким та незадоволеним поглядом. Його вуста стиснулися майже в одну лінію, а куточки щелепи грали м’язами.

Проте відповів чоловік майже спокійним тоном:

- Це були не вони.

- Аякже! – сердито відмахнулася співрозмовниця. – Я попереджала тебе, на що здатний ваш загін. Я розповідала про спалених жінок, а ти не вірив мені.

- Я сказав це не вони! – гаркнув Раймар так, що сполоханий Вуглик зробив декілька кроків назад.

Стривожено заворушився Ґудзик у сумці, нервово заржав Ворон. Лідія лиш сердито мружила очі, але промовчати не змогла:

- Доки всі думають, що Едвін разом з загоном зникли, вони їздять по Цвітославії і знищують жінок з магічними здібностями. Змирися! Чи є ще якісь королівські відьмолови?

- Це самозванці, - впевнено відповів Раймар. – Я збирав інформацію і прийшов до висновку, що ще хтось знищує відьом.

- Феіра не була відьмою! – у розпачі крикнула Лідія, намагаючись стримати сльози. – Та й нащо комусь робити вашу роботу?

- Може це та могутня чаклунка.

- Вони вбивають не тільки світлих чарівниць, а й відьом. Отямся вже! Темній чародійці потрібна армія, вона не буде розкидатися відьмами. Навіть мене намагалися переманити на свій бік. Усіх без розбору вбивають люди короля!

- Що ти можеш у цьому розуміти? – розгнівано скривився герцог. – Я знаю більше тебе і знаю своїх людей. Я пройшов з ними таке, від чого ти вже давно зійшла б з розуму!

- Тобто ти не можеш помилятися, а я можу? – вигукнула Лідія.

- Я просто розбираюся у тому, що стверджую, - Раймар глибоко вдихнув та додав: - Але ти не віриш мені. Вимагаєш від мене довіри, хочеш, щоб я сліпо йшов за тобою блукати лісом. А сама не вважаєш за потрібне прислухатися до моєї думки.

- Це не одне й те саме! – фиркнула дівчина.

- І справді! – скривився герцог. – Купка вишколених воїнів набагато страшніша, від жінки, що має увібрати в себе сім божественних благодатей! Так? Подумаєш, ти станеш наймогутнішим створінням у Цвітославії! І нічого страшного немає в тому, що Безодня намагається переманити тебе на темний бік. Так, Лідіє? – важкий погляд чоловіка знову давив гнівом. – Я ж маю вірити, що ти не піддасися спокусі абсолютної влади. Я маю точно знати, що ти витримаєш весь цей тягар і не втратиш почуття реальності.

- Я не Маргарита! – сердито вигукнула дівчина.

- Я взагалі не знаю, хто ти! – вкотре гаркнув Раймар, притримуючи знервованого Ворона. – Наша взаємодія почалася з суцільної брехні. І продовжується так само! Якби не Хімора, то коли б ти розповіла мені, що маєш забрати життя усіх жриць? Забрати їх сили, надані богинями.

Між співрозмовниками раптово повисла тиша. Міряючи один одного розлюченими поглядами, вони намагалися вирівняти подих та вигадати, як отримати перемогу у цій сварці.

На диво, першою здалася Лідія:

- Ніколи. Я б до останнього мовчала про те, на яку потвору мене перетворила Олеандра.

Зціпивши зуби, дівчина вдарила п’ятками в боки Вуглика та помчала до лісу, з якого вони нещодавно приїхали. Вона й сама не розуміла, звідки в неї стільки сміливості, адже Раймар лише кілька разів показував їй, як триматися у сідлі, коли задаєш коню клус або чвал. Тварина слухняно несла вершницю спочатку на узлісся, а потім і углиб прохолодної тіні від густого бору. Куди скакав Вуглик, знахарка не знала. Та її це зараз не цікавило. Рівно до того моменту, поки посеред стежки не з’явився силует. Майже одразу до нього приєдналося ще двоє і у Лідії вже не було жодного шансу оминути їх.

Ледве зупинивши тварину, вершниця спробувала розвернутися, але виявилося, що з-за дерев вислизнуло ще декілька фігур. Можна було б спробувати прорватися нахрапом, якби не лучник, який тримав Лідію на прицілі.

- Хлопці, сьогодні точно наш день, - радісно гиготнув один з чоловіків. Його обличчя здалося знайомим. – А ми збиралися вас перестріти десь подалі. Та нащо чекати? Злазь на землю. І без фокусів!