Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

Почулося кінське тупотіння і з-за розлогого куща ліщини показався Раймар. Швидко зорієнтувавшись, герцог витяг меча та осадивши коня, вигукнув:

- Не дуріть! Дайте нам мирно піти і всі залишаться цілі.

- Та ні, - самовдоволено похитав головою вочевидь ватажок розбійників. – Бачиш онде худий, як жердина хлопець? Ага, той що цілиться в дівку з лука. Так от, Дюн стріляє добре. Він нам усіх стражників вивчив. Так би мовити самородок.

- Скоріше самовиродок, - не втрималася Лідія.

Так, дурна затія. Але ж треба було кудись зігнати злість. Власне, за що одразу і поплатилася.

- Ти або сама злазиш, або тебе стягнуть, - пригрозив ватажок. –Церемонитися ніхто не буде.

- Хай краще сидить, - раптом подав голос один з розбійників, що своєю зовнішністю більше нагадував переспівший огірок. – Я давно таку бабу в руках не тримав.

Зграя огидно загигикала, але ватажок їх обірвав:

- Тихіше, Бірне. Спочатку спробуємо домовитися, а якщо не вийде, то візьмемо плату чим доведеться.

- І які ж умови? – знову огризнулася Лідія. – Ми вам здаємося, ви забираєте всі наші речі, його вбиваєте, а мене ґвалтуєте і теж вбиваєте?

- Ти гля, - здивувався гидкий Бірне, - не тільки гарна, а ще й розумна.

- Зняти її, - дав команду ватажок.

Одразу декілька розбійників взялися виконувати наказ. Раймар же спробував сіпнутися, але його одразу осадила стріла, що вп’ялася у дерево біля самої голови.

- Наступна дістанеться дівці, - попередив Дюн. – Їй не обов’язково бути притомною.

- Злазь, - гримнув ватажок на герцога і додав, коли той спішився: – Зброю відкинь подалі, руки догори…

Договорити він не встиг. Ґудзик, що весь цей час тихо ховався у сумці, випурхнув на свободу. Він одразу ж розправив розлогі крила та, розчепіривши пазурі, вп’явся ними в обличчя найближчого кривдника. Витівка птаха подіяла немов вистріл стартового пістолету – за одну лише мить лісова дорога перетворилася на філіал Бедламу. Загрозливо ухав пугач, розлючено тупотів копитами Ворон, дзвенів мечем об зброю розбійників Раймар. Лідія теж не стояла на місці. З неприхованим задоволенням вона поставила жертві Ґудзика підніжку. І доки той летів на землю, з усієї сили наступила на ногу ще одному розбійнику, що так і не розтиснув хватку на її передпліччі. Проте після підступної витівки дівчини він втратив пильність, через що дістав ще й удар ліктем прямісінько в ніс.

Характерний хрускіт дав Лідії зрозуміти, що вона влучила точно в ціль. Але обертатися та роздивлятися поваленого супротивника не було часу. Дівчина чітко розуміла, що головну загрозу становить Дюн. Зненацька їй здалося, що світ навколо пофарбували в жовтий. У цю ж мить увагу знахарки привернув крихітний силует на сусідньому дереві. Він чітко миготів багряним кольором. Білка. Навіть не розуміючи, що відбувається, Лідія забажала, аби та завадила лучнику випустити чергову стрілу. Нехай він уже двічі схибив, але рано чи пізно  перед Дюном не буде його побратимів і тоді стріла напевно прилетить в тіло Раймара.

Тим часом білка на якусь секунду завмерла. Її багряне світло стало рівним та немовби яскравішим. Раптом тваринка зірвалася з місця та, спритно перестрибуючи з гілки на гілку, попрямувала до лучника. Підловивши момент, вона юркнула прямісінько за комір давно не праної сорочки. Здригнувшись від такого сусідства, Дюн не втримав стрілу на тятиві та випустив її у Бірне. Гидкий громила зігнувся пополам і почав осідати на землю. Ще б пак! Далеко не побігаєш зі стрілою в нозі.

Лідія нарешті озирнулася на Раймара, але той спокійно прямував у її бік. В цей самий час частина розбійників намагалася зникнути в гущавині лісу.

- Чому ти відпустив їх? – здивувалася дівчина, бачачи, як герцог спокійно дозволяє лучнику забрати Бірне та втекти разом з рештою.

- А що ти пропонуєш зробити з ними? – поцікавився відьмолов, ховаючи меча у піхви. – Зв’язати і здати бургомістру, який їх сюди й прислав? Чи тягнути, як невільників, до сусіднього міста?

- Точно! – пригадала Лідія. – Їх ватажок був тоді разом з бургомістром на площі.

- Отож - бо, - кивнув Раймар. – Ти в порядку?

- Цілком, окрім…

Дівчина хотіла було повідомити про те, що бачить навколишній світ у жовтій перспективі. Але кольори так само раптово повернулися на свої місця. Чого не скажеш про землю під ногами молодої знахарки. Її тіло зробилося ватним і майже не слухалося. Більше того, накотилася непосильна втома. Ґудзик, що сидів на спині Вуглика та чистив своє пір’я після сутички, стурбовано заторохкотів. Чим і привернув увагу Раймара. Герцог якраз перевіряв, чи не дістав якогось поранення Ворон. Кінь, до речі, виявився повноцінним воїном і давав прочухана розбійникам не гірше за пугача. А може й краще. Лідія не раз помітила, як Ворон напрочуд влучно махав копитами.

Та зараз дівчині було не до цього. Вперше у неї настільки сильно паморочилося у голові. Осівши на землю Лідія не могла навіть поворухнутися. Доки до неї не підскочив герцог. Він одразу ж почав щось розпитувати за поранення, та дівчина навіть не слухала його. Зараз, коли руки Раймара опинилися на дівочих плечах, відбувалося щось дивне. Тіло знахарки огорнуло хвилею тепла, а перед очима нарешті все зробилося чітким.