Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Я радий, що тобі вже краще, - кивнув у відповідь чоловік і зробив вигляд, що не помічає збентеження співрозмовниці.

Їхати до Берглестаду довелося довго. Тому під вечір завернули в невелике селище, аби переночувати. А от пообіді наступного дня нарешті показалися стіни міста. На невисокому мурі нудьгувало декілька стражників, а не дуже якісно вимощена дорога могла похвалитися напрочуд малою кількістю подорожніх.

- Дивно, - хмикнув Раймар. – Сьогодні неділя, а торговців зовсім немає.

- Після такого на ту площу мало хто захоче ходити, - відгукнувся чоловік, що проходив повз та вів за собою віслюка, нав’юченого важкими мішками.

Запитати, що він мав на увазі, подорожні не встигли. Чоловік швидко вислизнув з міста та поспішив геть. Але думки герцога привернуло дещо інше:

- Що це так смердить?

- О Всевишній, - Лідія зблідла та вказала тремтячою рукою вперед.

У кінці довгої вулиці зі старими кам’яними будинками виднілася площа. Вона нерівним колом розташувалася поміж інших будівель та рясніла торговими прилавками. Щоправда сьогодні там і справді було пусто. Більше того, мешканці старалися обходити площу якомога дальньою дорогою. Коли ж подорожні пройшли ще декілька метрів, то зрозуміли, звідки такий острах. Посеред базарища чорніло вогнище. Велетенське, з високою жердиною всередині та неймовірно смердюче.

- Не вірю своїм очам, - шоковано прошепотіла дівчина.

За чим кинула Раймару повіддя Вуглика та широким кроком влетіла на площу. Опинившись біля груди попелу, Лідія завмерла. Вона вже бачила це. Ні! Вона була тут. Ось на цьому самому місці, де зараз лежить обвуглене тіло, що так і не змогло вибратися з багаття.

- Це вона, - дівчина нервово озирнулася на герцога, що якраз підійшов. – Тобто я! Я була тут!

- Тихіше, - шикнув на неї Раймар, помітивши, що ними зацікавилися місцеві.

Проте вигляд у Лідії був настільки красномовний, що зайвих питань було ніяк не уникнути. Власне, так і вийшло. До подорожніх майже одразу підійшло декілька чоловіків.

- Ваша знайома? – поцікавився той, що виглядав більш охайно за інших.

- Ми не знаємо, хто це, - відповів відьмолов, віддаючи повіддя Лідії та попутно закриваючи її від зацікавлених поглядів.

- А нам здається, що ваша мадемуазель занадто сильно переживає, - скривився один з тих, що стояли на декілька кроків далі від бургомістра.

Те, що найохайніший з чоловіків займає посаду міського голови, Раймар зрозумів з жетона, прикріпленого на лацкані недешевого піджака. А от його обличчя більше підійшло б лісовому розбійнику.

- Може тому, що це не по-людськи залишати посеред площі труп? – нахмурився відьмолов і зверху вниз зиркнув на чоловіків.

- Відьмі відьомська смерть, - загомоніла решта місцевих, що так і не ризикнули підійти ближче.

- Хто дав вам право страчувати кого-небудь? – не втрималася Лідія і буквально гримнула, визирнувши з-за коней.

- Так це не ми, - розвів руками бурмістр. – Королівські відьмолови спіймали її та здійснили правосуддя.

- Королівські відьмолови? – в один голос перепитали подорожні.

Виявилося, що позавчора група чоловіків притягли з лісу стару відьму та стратили її привселюдно. Аби показати, що чекає на інших, якщо надумають протистояти королівській владі. Після чого наказали залишити попелище ефіту на декілька днів. Щоби послання напевно дійшло до всіх. Раймар спробував розпитати місцевих про цей загін відьмоловів, але ті майже нічого не знали та й розказували немов крізь зуби.

- Ну, а ви до нас з якою метою, якщо не оплакувати відьму? – поцікавився бургомістр.

- Проїздом, - коротко відповів герцог та витримав пильний погляд від чоловіків.

- Ну то проїжджайте, куди їхали, - бургомістр кивнув головою у бік міських воріт. – А мої люди проведуть вас, аби не заблудилися.

- Не раджу, - знову небагатослівно відгукнувся Раймар.

Та за цим разом його голос звучав настільки загрозливо, що молодій знахарці навіть стало не по собі. Він ніколи не дозволяв собі так розмовляти з нею. Навіть коли звинувачував у відьомстві. Невже вбачає у цих чоловіках реальну загрозу?

- Лідіє, - кинув герцог через плече, - сідай на коня і їдемо звідси.

Не чекаючи якогось особливого запрошення, дівчина незграбно забралася у сідло. Опинившись на Вороні, Раймар наказав їй їхати першою. Сам же час від часу озирався, очікуючи від тутешніх мешканців підступу. Проте ті вирішили не спокушати долю і залишили подорожніх у спокої. Щоправда не всі.

На виїзді з Берглестаду під копита Вуглика кинулась брудна жінка. Вони разом з донькою жебракували в тіні міського муру.

- Ви її знали? – знервовано прошепотіла та. – Ви можете нам допомогти?

Раймар хотів було відігнати нахабу, але Лідія зробила вигляд, що дістає монету з кишені. Разом з тим дівчина поцікавилася:

- Хто це був?

- Знахарка Феіра. Але вони назвали її відьмою і стратили. Вона мала допомогти моїй дівчинці, а тепер… Допоможіть ви!