Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

жити в такому розумі. Холодність Денса має свої недоліки, але вона безсумнівно краща за стрибки настрою Майкла.

— Я від самого ранку розповідаю всім, що десь тут є труп, і що їм має бути соромно за свою веселість, — сконфужено каже Майкл. — Неначе їм не вистачає цієї гидотної погоди.

— Ти допомагав другові, — Деніел по-батьківськи всміхається. — Тобі нічого соромитися.

Доброта Деніела збиває мене з пантелику, приємно дивує. Його зосередженість на втечі з Блекгіту мене захоплює, але водночас мене непокоїть його безжалісність. Наразі моїм найголовнішим почуттям є підозра, страх стискає свої обійми дедалі сильніше. Мені дуже легко побачити в будь-кому ворога й ставитися до цієї особи відповідно, тому приємно побачити, що Деніел досі здатний бути вище таких думок.

Я користуюся тим, що Деніел і Майкл ідуть поруч, щоб поставити молодому чоловікові кілька запитань.

— Я не міг не звернути увагу на твій револьвер, — кажу я, вказуючи на його кобуру. — Він же належить твоїй матері?

— Серйозно? — на його обличчі щирий подив. — Я навіть не знав, що в матері є пістолет. Його мені сьогодні вранці дала Івлін.

— А навіщо вона дала тобі револьвер? — питаю я.

Майкл шаріється.

— Бо я не дуже люблю полювати, — каже він, копаючи ногою листя на стежці. — Усі ці кров і передсмертні судоми збуджують у мені дивні почуття. Я не мав іти на полювання, але зважаючи на пошуки та на відсутність батька, я не мав вибору. Я дуже переймався цим, але Івлін — розумна дівчина. Вона дала мені його, — він стукає по револьверу, — і сказала, що застрелити з нього нічого не вдасться, але мої спроби виглядатимуть дуже ефектно.

Деніел намагається стримати сміх, Майкл через це по-доброму всміхається.

— А де твої батьки, Майкле? — питаю я. — Я думав, що це їхня вечірка, але складається враження, що цей тягар ліг переважно на твої плечі.

Він похмуро чухає потилицю.

— Батько зачинився в сторожці, дядько Едвард. Хандрить, як завжди.

«Дядько?»

Спливають уривки спогадів Денса, миттєві спалахи з моментами тривалої дружби з Пітером Гардкаслом, яка зробила мене почесним членом їхньої родини. Що б там між нами не було, воно вже давно згасло, але я здивований приязню, що відчуваю до цього хлопця. Я знаю його все своє життя. Я пишаюся ним. Більше, ніж власним сином.

— А щодо матері, — продовжує Майкл, не помітивши мого тимчасового сум'яття. — Якщо чесно, відколи ми сюди повернулися, вона дивно поводиться. Взагалі-то, я сподівався, що ви поговорите з нею особисто. Мені здається, що вона уникає мене.

— Мене теж, — кажу я. — Я її цілий день спіймати не можу.

Він трохи мовчить, ніби збираючись з думками. Тихим голосом він по секрету каже:

— Я боюсь, що вона з глузду з'їхала.

— З глузду з'їхала?

— Вона наче стала кимось іншим, — стурбовано каже він. — То вона щаслива, то вона сердита. За цим неможливо встежити, а дивиться вона на нас усіх так, ніби не впізнає.

«Ще один суперник?»

Чумний Лікар сказав, що нас троє: Лакей, Анна та я. Я не бачу причин, через які він міг збрехати. Я нишком зиркаю на Деніела, намагаюсь зрозуміти, чи знає він про це ще що-небудь, але його увага прикута до Майкла.

— Коли почалася ця поведінка? — недбало питаю я.

— Не знаю, таке відчуття, що це цілу вічність триває.

— Але коли ти вперше звернув на це увагу?

Він покусує губу, повертаючись думками в минуле.

— Одяг! — раптом каже він. — Ось коли все почалося. Я розповідав вам про одяг? — він дивиться на Деніела, а той лише хитає головою. — Не може бути, невже не розповідав?! Приблизно рік тому?

Деніел знов хитає головою.

— Мати поїхала в Блекгіт у своє щорічне скорботне паломництво, а коли повернулася в Лондон, примчала до моєї оселі в Мейфейрі й почала репетувати, що знайшла одяг, — розповідає Майкл таким тоном, ніби очікує, що Деніел будь-якої секунди згадає. — Це все, що вона сказала; що вона знайшла одяг. І питала, чи знаю я про нього що-небудь.

— А чий то був одяг? — питаю я, догоджаючи йому.

Слухати про зміни особистості Гелени було цікаво, але якщо вона змінилася рік тому, навряд чи вона є ще одним суперником. І хоча в ній безумовно є щось дивне, навряд чи стара білизна допоможе мені в цьому розібратися.

— Хай мене чорт забере, якщо я знаю, — каже Майкл, змахуючи руками. — Я не зміг добитися від неї нічого зрозумілого. Зрештою мені вдалося трохи її вгамувати, але говорити про одяг вона не перестала. Торочила, що всі знатимуть.

— Що знатимуть? — питаю я.

— Вона так і не сказала, а незабаром пішла, але настрій у неї був рішучий.

Наша група поступово рідішає, бо собаки тягнуть мисливців у різних напрямках; Герінгтон, Саткліф і Петтіґрю чекають нас недалеко попереду. Вочевидь, вони зупинилися через те, що не знають куди йти, тому Майкл підтюпцем біжить до них, щоб показати.

— То який ти зробив з цього висновок? — питаю я Деніела.

— Поки що ніякого, — непевно каже він.

Його думки деінде, погляд стежить за Майклом. Далі ми йдемо мовчки, доки не приходимо до покинутого села в підніжжі стрімчака. Вісім кам'яних будинків стоять навколо перехрестя ґрунтових доріг, солом'яні дахи згнили, крокви, що тримали їх, попадали. Досі помітне відлуння старого життя: відро серед уламків, біля дороги похилене ковадло. Хтось міг би помилуватися цим, але я бачу лише залишки колишніх злиднів, покинуті з радістю.

— Майже вчасно, — бурмоче Деніел, дивлячись на село.

Є в його погляді щось таке, що я не можу повністю зрозуміти: чи то нетерплячість, чи то захват, чи то страх. Від цього в мене мороз поза шкірою. Тут має відбутися щось значуще, але я, хоч як би не старався, не можу второпати, що саме. Майкл показує Саткліфу та Петтіґрю один зі старих кам'яних будинків, Стенвін прихилився до дерева, поринувши думками кудись далеко.

— Будь готовий, — загадково каже Деніел і щезає серед дерев раніше, ніж я встигаю спитати його. Будь-який інший носій пішов би слідом, але я виснажений. Мені треба десь сісти.

Поки інші розмовляють, я вмощуюсь на напіврозваленій стінці й відпочиваю, мої повіки стають важкими. Вік звивається всередині мене, встромляє в мою шию ікла та ссе з мене сили, яких я так потребую. Це неприємне відчуття, можливо, навіть гірше за