Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 27

Марк

Гадав, Діана вибіжить назустріч, як робила це завжди, відколи ми разом. Але мене ніхто не стрічає. Трохи смикає ― саме зараз, в цю мить хочеться її обійняти, відчути рідне тепло, скинути тягар провини… І розумію ж, що вчинив правильно, а десь у нутрощах смикає, ворочається. Шкода і маму, і брата. Проте, можливо, витягуючи їх з усіх колотнеч, робив ведмежу послугу. Зрештою, без мого підстрахування вони глянуть одне на одного, на себе іншими очима, й щось зрозуміють. Принаймні сподіваюсь на це. 

Тихий голос Кішки чую, вже майже минувши кухню. Краєм ока помічаю гарно накритий стіл, свічки, милі дрібнички. Схоже на мене не просто чекали. 

Від цього в нутрощах тепліє. Уявляю, як вона це все розставляла, вигадувала, й мимоволі на обличчя наповзає усмішка. Моя маленька… 

Перед дверима нашої спальні голос Діани стає гучнішим. Тепер лиш розумію, чому Кішка не вибігла зустрічати ― розмовляє по телефону. 

Щось зупиняє. Я не звик шпигувати, вважаю це огидним. У парі мусить бути довіра. Просто моє ім'я, що злетіло з її вуст, мимоволі примушує прислухатись. 

― Марк… Магістратура… Тести… Я не знаю, що робити? ― шепоче вона з відчаєм. ― Мені так страшно!

Замовкає, ковтаючи сльози. 

На тому кінці, здається щось відповідають. Бо вона більше не говорить, лиш шмигає носом. Бажання ввірватись в кімнату, згребти її в оберемок, притиснути до грудей та захистити від усього, що лякає, стає нестерпним. Смикаюсь, рука вже тягнеться до ручки. Але знову спиняюсь. Бо крізь сльози вона починає тарахкотіти скоромовкою, наче чим швидше виговориться, тим швидше віднайде спокій. 

― До цього я йшла все своє свідоме життя! Навіть не віриться, що Лариса Макарівна сама запропонувала. Навчатись в магістратурі за кордоном це все про що я мріяла. Можливість принести користь, здобути якісну освіту, побачити світ, доторкнутись до всіх цих пам’яток, по які тільки читала. У мене навіть зараз мурашки по шкірі. Але… але у мене є Марк. І від нього теж мурашки, Лід. Здається… ― знову замовкає. Наче силами збирається. ― Здається, я його кохаю! 

Голова йде обертом. Навіть не думав, що ці прості слова наче вибухівка рвонуть в мозку. Не усвідомлював наскільки вони важливі для мене, наскільки їх потребував. Від неї… Від своєї Кішки. 

― Я мушу зробити вибір. Просто мушу, але він такий важкий… Одна моя мрія вбиває іншу. Кохання і сім’я чи кар’єра. І я … я, мабуть, обираю Марка… Тим паче зараз. Коли я не впевнена, що буде далі… Коли в мене є ця… Ця проблема. Бо раптом завтра я побачу дві… 

Завмираю. Вбираю кожнісіньке слово, наче губка. Хочеться відразу ж їй сказати, що теж кохаю. І хочу, щоб вона була щаслива. Все зроблю для цього! Радію, що вибрала мене. Аж зажмурююсь від щастя. Руки стискаються в кулаки, так хочеться її обійняти, притиснути до себе. Я забезпечу мою Кішку всім, вона ніколи не буде знати ні в чому потреби. Її мрія побачити світ? Я їй його покажу. Будь-яку країну, будь-яку пам’ятку архітектури. Кожен довбаний камінець минулих епох. Все до її ніг! 

Знову хапаюсь за ручку. Але раптом безвільно опускається. Гниле темне почуття зжирає повільно радість. 

― Ти егоїстичний покидьок! ― шепоче воно. 

І я розумію, це дійсно так. Я настільки її люблю, що не хочу нікуди відпускати, хочу замкнути, залишити поруч, постійно тримати біля себе. Бачити, кохати цілувати. І тепер я радий, що вона залишиться у цій клітці, в яку вже подумки її посадив. Я радий, що зруйную її мрії!

Ця дівчинка, шалено розумна, натхненна, працьовита, наполеглива. Я перетворюю її на ручного песика, в той час, як Діана ― кішка, що гуляє сама по собі. Я зруйную їй майбутнє, замкну в чотирьох стінах, вона народить дітей… Буде дбати про них, про мене про дім. Хіба не знаю, яка вона самовіддана. Спогади ріжуть ножем. Наче наяву згадую, яким вона захопленням розповідала про практику, про знахідки, про древні поселення, кургани… мандри… намети… розкопки... 

― Я егоїстичний покидьок! ― повторюю слова внутрішнього голосу. Притуляюсь лобом до стіни. 

Голос Діани уже тихіший, спокійніший. Майже його не чую, певно подруга в цей час щось їй говорить. Може мізки вправляє... а може й ні… Й раптово розумію, що мушу зробити! Хай навіть це зруйнує мене! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍