Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- Я знаю достатньо, щоб вважати тебе своїм другом, більше, ніж другом, і довіряти тобі, щоб вірити, незважаючи ні на що, незалежно від того, що говорили про тебе інші.   

 Мін опустив погляд.  

- Я нескінченно любила тебе.  

 Він глянув на мене.  

- Я завжди про це знав. Бачив і відчував це. Ти... стала для мене особливою людиною. Я ніколи не ставився до тебе, як до інших людей. І весь час боявся нашкодити тобі. Я неслушна компанія. Зовсім недоречна. Я не міг забрати тебе з собою.  

- Не обов'язково було забирати мене з собою. Достатньо просто підтримувати зв'язок, не втрачати одне одного.    

- Ти не розумієш, про що говориш. Для тебе краще не знати мене.   

- Чому?   

- Я погана... людина. Мені взагалі не варто було зближуватися з тобою.  

- Можливо, так, але тепер уже пізно думати про це. І - ні. Ти непоганий. Ти... Я знаю тебе краще, ніж будь-хто інший.  

- Ти не знаєш мене...  

 Мін збирався ще щось сказати, але замовк.  

- Я знаю, що ти не робив нічого поганого. Ти добрий і уважний. Ти був справедливим і поводився з людьми так, як кожен із них того заслуговував, або зовсім не звертав на них уваги. У тобі не було злості й ненависті, підлості й жорстокості, жадібності й зарозумілості.   

- Я зовсім не добрий, і не був таким. Якщо добре до тебе ставився і не гнав від себе, якщо говорив, що люблю, це ще не значить, що я хороший.  

- Ні. Мені краще знати. Ти ніколи не ображав тих, хто слабший за тебе, або тих, хто був об'єктом для насмішок. Тебе боялися, але не тому, що ти був хуліганом, а тому що в тобі відчувалася внутрішня сила і якась незрозуміла влада над людьми незалежно від віку. А той випадок із Лі Со Джином - то був нещасний випадок. Я не вірю, що ти зробив щось навмисно або хотів його покалічити. Я знаю, що тобі довелося нелегко, і можу зрозуміти, чому ви з матір'ю вирішили виїхати, але я не могла і не можу зрозуміти досі, чому ти не попрощався зі мною, чому не захотів більше спілкуватися.  

- Я не зміг би тобі зізнатися чому. Є речі, про які досі не можу тобі розповісти. Я хотів, щоб ти залишилася зі мною, і вірив, що це можливо, але це неможливо. Мій світ зовсім не схожий на ваш. Не все залежить тільки від мене. Дійсність часом виявляється жорстокою і розбиває наші мрії та бажання, прагнення. Потім я думав, що забуду тебе, що звикну жити без тебе. І ти повинна була забути мене і прожити нормальне життя, нічого не знаючи про мене, зустріти нормального, хорошого хлопця і завести сім'ю, народити йому чарівних діточок і бути щасливою. Пам'ятаєш, як говорила, що хотіла б постаріти поруч із такою людиною...   

- Як тільки у твоїй голові могли народитися такі думки? Я не прожила «нормального» життя і не зустріла хорошого хлопця. Я взагалі нікого не хотіла зустрічати. Я довгий час чекала на тебе і сподівалася зустріти одного разу. А коли перестала, виявилося, що хороші хлопці - це велика рідкість. І я не можу назвати себе щасливою.   

 Мін глянув на мене, і моє серце розривалося на частини. У його очах читала: пробач, я винен, але все одно мушу піти.   

 Невже Мін справді думав, що я зможу стати щасливою без нього?  

- Сподіваюся, у тебе все гаразд, і ти щасливий, - промовила, мало не плачучи.  

- У мене не все гаразд.  

 Голос Джи Міна здригнувся.  

- Шкода. Сподіваюся, все можна виправити, і проблеми лише тимчасові.   

- Усе можна виправити... Сподіваюся.   

 Мін зітхнув, і мені знову здавалося, що він хотів мені щось сказати.  

 Повисла пауза. Незручна тиша, немов ми стали одне одному чужими і нас розділяло щось більше, ніж час.  

- А як твоя мама? - запитала я, подумавши про неї.  

- Вона загинула. Уже дуже давно.  

 Щось здригнулося всередині. Боляче. Серце стиснулося...  

- Мені шкода. Це... Пробач.  

- Тобі нема за що вибачатися.   

- Я не знала... У тебе ж більше нікого не було, крім неї. Як ти жив увесь цей час?  

- Просто жив і намагався знайти тих, хто вбив її.  

- Міне...  

- Але я так і не знайшов. Проте зустрів людину, яка стала мені батьком і прийняла мене у свою сім'ю. Тож тепер я не один на цьому білому світі.   

 Я спробувала усміхнутися, але потім згадала про дівчину, з якою його бачила.  

- А дівчина? Яка була з тобою... Твоя дівчина?  

 Мені було так ніяково питати про це, але я не могла не запитати. Та... чи не про неї Мін хотів розповісти, тільки ніяк не наважиться зізнатися, що в нього є інша?  

- Ні, вона не моя дівчина, але частина моєї родини.   

- Ви близькі з нею, - промовила, відчуваючи, як важко чути такі слова, адже колись Мін хотів, щоб Я стала частиною його сім’ї.  

- Ну, в якомусь сенсі. Вона мені, як сестра. І вона заміжня. Уже.