Анітка Санніфео - Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео

Розділ 48. Майже таємне побачення

В Замку Олександри я провела три дні. Дівчата вмовили мене відпочити та на деякий час забути про всі негаразди. Фієр кожного вечора доповідав мені новини з Фаерії, тому я почувалася відносно спокійно. Поки що там нічого екстреного та жахливого не відбувалося. Ось й сьогодні професор підтвердив мені слова діда про ситуацію на заході імперії. На віддалених територіях спалахнули повстання. Мешканці почала виходити на мітинги проти рішень місцевої влади, яка майже повністю належала Анакондам.

В Палаці було проведено розслідування й Магду тимчасово відсторонили від участі у відборі наречених, їй вже висунули підозри в шахрайстві та використанню темної магії та забороненого ритуалу. Більш того, дві дівчини, що потерпіли від її так званих ритуалів відмовилися від подальшої участі у змаганнях. Серед них Йоханна та Аліє. Остання володіє даром передбачення, і на останок вона проговорила, що всіх нас чекають великі зміни. Щоправда, відмовилися говорити детальніше.

– Хто ж серед наречених залишається при Палаці? – наважилася запитати я, пригадуючи імена учасниць.

– Флора та Ленара. І перша з них – дуже сильна магиня. Вона володіє не лише сильним рівнем Сили Землі, а є вміє змінювати зовнішність. Ленара дуже посередній маг із силою повітря. От вперта тільки. Вірить в те, що може зацікавити нашого Тайпана користуючись своєю зовнішністю. Вона в неї дійсно приваблива, а розкішне чорняве волосся дісталося в дар від бабусі, що проживала на заході Фаерії.

– Флору я пам’ятаю, вона мені одразу не сподобалася, а от Ленару не пригадую. Втім, неважливо. То що, тепер Тайпан вибиратиме серед них двох?

– Ще невідомо. Вперше в нашій історії до кінця відбору ще половина строку, а в нас тільки дві учасниці…. Не знаю навіть чим все це закінчиться.

– А з Академії є новини? Там мав бути осінній бал… – із тугою проговорила я.

– Бал скасували. Точніше перенесли на невизначений термін. Сама розумієш, зараз всім не до того. Та і я мав брати участь в підготовці головного магічного шоу…

– Шкода.

– Не хвилюйся. Я впевнений, Богданій разом з Тайпаном впораються. До речі, принц передав тобі дещо, – професор протягнув мені жовтий конверт.

– Магічна пошта? – здивувалася я, розглядаючи дивний штамп, який виблискував та вимагав підтвердити мою особу відбитком пальця.

– Нові технології, – усміхнувся професор. – Поки на рівні влади тестуємо.

– Ого, – лише й промовила я, притиснувши свій палець до круглої печатки й в наступну мить конверт розкрився та з нього випав аркуш паперу.

– «Чекатиму на тебе біля гірського теплого озера. Твій Тайпан.»

– Тайпан тут? – поглянула на дядька, що таємниче посміхався. – Він вже чекає?

– Мабуть, тут, якщо там так написано.

– Там написано, що мене запрошено до гірського теплого озера. Що це за озеро таке?

– Я знаю, що це за озеро, – у дверях виявився Андріс. – І так, він справді вже на тебе чекає, а я готовий тебе туди супроводити.

– Я вже готова, – скочила на ноги, відчуваючи як сильно колотиться в грудях моє серце.

– Навіть причепуритися не хочеш? – прискіпливо подивився на мене Фієр.

– Не думаю, що їм буде діло до зовнішності. Хоча можеш взяти купальник, втім це не обов’язково, – сміхотнув Андріс.

Я кинула на себе погляд у дзеркало, що виявилося на стіні так вчасно, й вирішила, що у джинсах та блузці я цілком нормально виглядаю для побачення біля озера.

– Ти прекрасно виглядаєш, тим більше, що до того озера не дістатися без крил.

– Без чого? – не зрозуміла я.

– Без крил дракона, – пояснив Андріс. – Жодний візничий не погодиться їхати вночі, тому я віднесу тебе до нього.

– А як же Тайпан туди дістався? – задала я дурне питання, адже все це просто не вкладалося в голові.

– Так само, із моєю допомогою. Він нервує не менш за тебе. Тому, поїхали, точніше, полетіли, поки він не втопився з горя.

– Поганий жарт, Андрісе, ткнула його в бік дружина. – Юліана недовірливо покосилася на нього. – Краще я б її туди доставила.

– Тобі не можна, забула про нашу дитину? – кинув на неї ображений погляд чоловік.

Я геть розгубилася.

– Ходімо, Ярославо, – Андріс протягнув мені руку та вивів на заднє подвір’я. Там він сунув мені в руки теплу шапку. – Вдягни це і нічого не бійся.

Під мій здивований погляд чоловік обернувся на величезного звіра – смарагдового дракона та обережно повернувши морду в мій бік посміхнувся та повільно кивнув. Я натягнула шапку, поправила свою сумку, що висіла на плечі та зробила крок до нього. Розміри дракона вражали, але я не відчувала страху, лише цікавість.

Дракон протягнув до мене свої передні лапки, обережно притиснув до живота й раптом я почула в своїй голові голос Андріса.

– Готова?

– Так, – вголос промовила я та відчула як ми м’яко відірвалися від землі та злетіли в небо. Вже зовсім стемніло, і я не могла нічого навколо розгледіти. Лише темні силуети гір, до яких я вже давно звикла. Хоча, тут, в Котіарні, гори виглядали більш дружніми та не такими крутими та скелястими, як у Фаерії. Вони наче були більш живими та зеленими.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍