Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Маю зупинитися на цьому детальніше. Невеликий вулкан, навіть Сольфатара[405], пов'язаний із собі подібними інакшим зв'язком, ніж з рештою гір та гірських пасм. Це не означає, що вулканічні сили не працювали також і там чи, можливо, ще знову проявляться. Ми бачимо там опосередковано те, що ще сьогодні безпосередньо спостерігаємо на вулканах.

Подібні відмінності панують і в подіях. Коли Мойсей виходить зі скинії[406] або коли Павла засліплює сяйво на шляху до Дамаска, то все це не потрапляє в історію і навіть не потрапляє у час. А проте щось таки відбулося, воно взаємодіятиме й далі діятиме в часі. Як земний вогонь, що присутній скрізь, а не тільки у вулканах, так само і в часі присутнє безчасове. З ним пов'язане особливе жадання — прагнення саме сьогодні, коли все має перетворитися в час.

Мистецтво також має свою історію, а отже, і свій час. Проте в ньому є щось відмінне, вулканічне, приховане, праречовина, яка діє в процесі формування. Те щось живе в кожному мистецтві, так само як і вцілілий земний вогонь впливає на гори. Хоча його безпосередні еманації підпорядковані іншому законові. Вони, як і останні дні Помпей, є неочікуваними; їхній ритм — невідомий.

Там, де стається щось подібне, потерпає формотворення; інакше бути не може. З цієї перспективи стають зрозумілими чвари, які в нашу перехідну добу наростають за обсягом і гостротою. При звичному салонному чи театральному скандалі йдеться про те, що слід замінити декорації або додати новий рояль. Та все відбувається цілком інакше, коли дім починає хитатися й здригатися у своїй основі. Тут намагаються проявитися не нові форми, тут вже безформна маса торує собі шлях. Неспокій, що постає із цього, сягає значно далі, ніж тільки сфери мистецтва. Його обсяг, тобто розширення на соціальні, політичні, етичні ситуації, настільки ж очевидний, як і глибина кратера, яку важко оцінити. Таким чином, ми наближаємося до пластів, у яких плавляться навіть передумови до формування суджень. Таких як високо й низько, згори і знизу, праворуч і ліворуч, старе і нове. Отже, навіть норми починають рухатися — добро і зло, правда і кривда, красиве й потворне, і все це у церковній, правничій та мистецькій сферах. Претензії ще діють якийсь час, хоча прикриття вже немає. Кора, що відділяє від магми, стає тоншою. Всі ці процеси доволі рано побачив Ніцше: «Там, де я ходжу, скоро ніхто не ходитиме».

Вулканізм годі не помітити. Натомість доволі важко вловити попередні ознаки, перші перейми, які його провіщають. Як відрізняються вулканічні провіщення від нормальних геологічних рухів? Безперечно, тут існують переходи, межові випадки, вже не кажучи про ті фази, в яких час діє сам по собі — «роса випадає на траву, коли ніч найглибша». В ретроспективі певні речі набувають пророчого значення, хоча в межах свого часу вони здавалися нормальними. Віфлеємську зірку у своєму справжньому блиску бачили тільки три королі.

То як ми маємо відрізняти вступ у нове десятиріччя або навіть у нове сторіччя від вступу в нове сузір'я, в новий дім в астрологічному сенсі? Тут уже не йдеться про чергування якостей та зміну стилів. Виринають нові поля взаємозв'язків — але вже не в межах певних систем, самі ці взаємозв'язки стають системотворчими. Імператор цілує ноги єпископу.

І все це відбувається, як то кажуть, не обов'язково через виверження. Вулканічні субстанції, за зразком радіоактивних, криються в піску й камінні: речовини мають однаковий вигляд, але різну дію. Особливо в сутінках, які відділяють захід і схід сонця, все стає двоїстим.

Ось одна з причин того, що історик не може обійтися без архівної роботи. Він має бачити мікроскопічні точки горіння, має перевірити ті місця, де почалося потріскування. Подібне вміння є незамінним, навіть якщо така деталь і не з'явиться в праці. Саме в таких місцях слід ухопити час. Так геолог із того, що тримає в руці, може зробити висновок про рух гір — з однієї проби, яку потім викидає.

Здається, що порівняно з природознавчою методикою тут бракує інструментарію. Потріскування може з'явитися від того, що балка починає просідати. Потріскування може бути провісником пожежі; все це залишається в рамках можливого. А ще потріскування бікфордового шнура може передувати вибуху. Це також залишається в системі. Лячним стає потріскування, яке відкриває щось більше, ніж зміну внаслідок віку чи вогню. Тут зривається завіса, що приховувала яскраве полум'я. Тут уже не йдеться про конкретні речі, також не йдеться про голу екзистенцію. Під загрозою опиняється саме буття, яке охоплює життя і смерть. Зорі холонуть; загроза вселенського страху серед космічної пустки.

26 вересня 1783 року в містечку Женнвільє під Парижем давали «Весілля Фіґаро». Це була приватна вистава з трьома сотнями осіб, цвітом Давнього порядку[407], які, за словами Сент-Бева, зібралися, «аби влаштувати аплодисменти, які їх знищать».

Загальне збудження важко було переоцінити; Бомарше бігав як божевільний, і коли почали нарікати на задуху, взявся бити вікна своїм ціпком, не чекаючи, поки їх відчинять. 27 квітня 1784 року, після зняття заборони, вибухнула бомба; виставу поставили у Парижі. Не всі відгукнулися на це схвально. Ла Арп[408], який пізніше захоплено приєднався до революції, аж поки Робесп'єр наказав його ув'язнити, виступив з критикою: «Легко можна зрозуміти задоволення й радість публіки, що захоплено розважається на кошт владної верхівки, яка сама дала дозвіл на те, щоб із неї кпинили на сцені».

Пізніше Наполеон сказав про «Фіґаро», що то була революція, «яка вже перебувала на марші».

Ми маємо тут зразок театрального скандалу. Жанр походить із раніших часів. Зображується модель суспільства. Воно має побачити себе в дзеркалі. Такими є скорше «Птахи» Арістофана, які в легкому оперенні займаються своїми справами, ніж півень Сократа[409]. Їхній голос звучить довше. «Різкий бич кпинів» притягальний лише на мить. Згодом дотепи, що запалювали, ніби феєрверк, притуплюються. У людей виникає питання, звідки бралася та сила, що здатна збити з ніг. У повітрі витав запах рушничного пороху. Достатньо було показати пальця, щоб було кумедно. Врешті, сміх уже не потребував жодного приводу. Він переходив у сп'яніння, ставав заразним, як танець Святого Вітта. Сардонічним