Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Шматочок пасти нагадує той намет, який Пері Бану[401] подарував принцові Ахмеду. Той шматочок міститься в горіхові, але якщо його розбити, ним можна нагодувати ціле військо. То плетиво з повітря. Маленький паризький гурток віддається там почасти химерним, а почасти естетичним насолодам. Якщо сп'яніння має сприятливий перебіг, то всі речі починають світитися, ніби вкриті якимось тонким лаком; вони стають просоченими красою. Передумовою для цього є духовна потенція, здатна передати цю красу навколишньому середовищу. Так скототорговець, як приблизно сказано у «Штучних раях», бачитиме перед собою цілі стада худоби, готової на забій.

Отже, видіння обмежуватимуться загостренням та посиленням уяви, але не вестимуть до входження. На це вказує вже сама назва книжки[402]. Бодлер почасти з переконання, а почасти з природженої обережності завершує свій твір головним закидом, висловленим проти наркотиків: мовляв, для того, щоб досягти неба, довіра до фармацевтів і чарівників є для людей хибним шляхом. Справжніми та почесними шляхами він називає піст, молитву й роботу, а також «шляхетний танець». Це саме ті способи, які наводить у «Шукачі скарбів[403]» Ґете після того, як застерігає від «безплідних замовлянь». Цей вірш просто чудовий до рядка «далі не копай даремно» — на цьому закінчується велике пророцтво. Така порада була мені не до вподоби вже тоді, коли я почув цей вірш уперше — мені його читали мати. Копання ніколи не буває даремним, якщо тільки воно веде достатньо глибоко. Кожна точка має однакову відстань до середини, хоч би де ми приклали лопату. Кожен крок веде ближче до мети; це стосується й регресу.

А тим часом багато чого змінилося — й не лише у видимому світі. Зміни речей видимого світу слідують за думками, що є невидимими. Але й думки не обходяться без дії — «вони виринають із серця», як каже Вовенарґ[404].

З класичних засобів, які рекомендують для досягнення духовних світів, власне, залишилася тільки робота — молитва пробивається туди дедалі менше, а «шляхетний танець», тобто досягнення в царині муз, вдається все рідше.

Після присуду Ніцше, коли хтось веде мову про раї, він може здатися підозрілим, ніби має на увазі потойбіччя. Після нього у XX сторіччі священник опускається «навіть нижче парії» — деякі підходи натякають на це.

Право на віру все більше набуває форми підтягування на жердині, а то й взагалі призводить до падіння на землю. І то все дискусії в будівлях, наріжні камені яких стали крихкими. Тоді вже краще спуститися в погріб.

Якщо підходи до раю стають штучними або й зовсім зачиняються, тоді сам вислів про «штучні» раї втрачає свій сенс. Вони стають реальнішими, ніж у переказах, тобто матерія стає сильнішою за ідею. Таким є логічний висновок, не позбавлений практичних наслідків. Тут ідеться про щось більше, ніж суто про право; і навіть там, де лопата лише ковзнула, не обійдеться без результату — можливо, навіть виграшу.

Ось яким чином змінилося становище з часів Бодлера: за духовною цікавістю та нудьгою, що вже самі собою є певною ознакою, виступає сильна потреба — голод, якому недостатньо самого хліба і який криється за багатьма проявами сьогоднішнього неспокою і навіть за ексцесами.

Слова слідують за певними обставинами із запізненням; це стосується також і фактів. Якщо більше немає війни, то немає і миру в старому значенні цього слова; так само немає і «штучних раїв» там, де рай став ілюзорним. Олдос Гакслі, один із тих людей, які найкраще розуміють наш світ, збагнув це й зазнав суперечливої та веселої реакції, чого годі було уникнути. Не знаю, наскільки в подальшому я зможу зупинитися на його тезах та їхній переконливості. Хоча це не так уже й важливо. Тут варто наголосити на їхньому симптоматичному значенні. Його спостереження, так само як і спостереження Бодлера, присвячені тій самій темі, проте саме міркування розгортається по цей і по той бік певної лінії. Вони обоє — митці, однак розподіл мистецького та раціонального акценту певною мірою є різним, що можна розпізнати щоразу, коли стикаєшся з іншими епохами. Нульова позначка є водночас точкою замерзання, й хоча атоми зберігають свою вагу, змінюється їхнє розташування. Таким чином, може змінитися й те, що розглядається як «гарне» — проте «серцевина природи» залишається незаторкнутою. Краса є лише ознакою наближення, сигналом. Це пояснює зміну стилів.

Переходи

Весілля Фіґаро

Страх посеред світового безлюддя, самотність посеред світового холоду. Вибілення, винищення, монотонність, відмирання. Саме такою є покинутість.

Усе мусить пропасти, не повинно залишитися жодного осаду, жодної історії, жодної послідовності стилів. Звук бубна шамана, дослухання до страшенно далекого Сіріуса, монотонність. Навколишнє має стати однаковим, якщо воно є водночас, якщо все має бути охоплене в одному. Шлях спускається до нероздільного.

Монотонність, так само й нашої доби з її технікою та відповідними до неї урівняльними теоріями, готує наближення. Воно мусить спершу постати у вигляді відстані, а потім у вигляді муки й чекання.

Часом доволі важко, ба майже неможливо розрізнити, що підіймається, а що опускається. Особливо це відчутно поблизу нульової точки, при оцінці всіх можливих форм по цей і по той бік лінії, проведеної нігілізмом. Бачити всі форми — не означає протиставляти якості. Починають не з цінностей, ними закінчують. Доля є безіменною і безбарвною, це сіра примара.

Зміна стилю означає зміну в самих цінностях, зміну якості. Образ змінюється через попередні зразки. Майстер приходить на зміну іншому майстру, а його школа — на зміну іншій школі. В ході століть відбувається велика переміна, проте її ґенезу завжди можна прослідкувати.

Але подібно долі в історії, в мистецтві має критися ще щось, що спирається не лише на «вміння», а й на зсуви буття. Тут можливе лише порівняння із самим собою, так само й вулкани — вони хоч і подібні на інші гори, проте утворюють окрему категорію.