Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

«Заспокойся, ти просто запанікувала!» Я зловив себе на тому, що намагаюся переконати її, хоч і знав, що користі з того не буде.

Тоді вона розсміялася зі щирим полегшенням. «О, слава богу! Фари. Він тут. Спізнився, мерзотник, але я йому пробачу!» Знову пролунав сміх, цього разу сильніший, потім розчулене шморгання, вона ще й сльози витирала. «Господи, якась клята репортерка, от що він про мене думає! Агов, Меґ, зберися. Маєш бути професіоналкою. Бляха, нічого не бачу через ті його фари. Може, вже вимкнеш, га? Добре, ось він іде, сховаймо цю штуку…» Ми почули шурхіт, вона пересунула диктофон кудись подалі з очей. Клацнув замок в дверцятах машини, вони відчинилися. Меґґі знову заговорила, тепер голосно й зухвало.

«Привіт. То на котру годину ви мали бути? Ви ж казали опівночі? Слухайте, може, вимкнете вже ті кляті фари? Я не бачу… Ой, вибачте, я не… Гей, ви що?.. О боже! Господи!» Я схилив голову, з динаміка виривалися крики й благання Меґґі. Диктофон усе ретельно записав. Чутно було удари, тріск, звуки боротьби, та вони не заглушили жахливий лейтмотив убивства Меґґі.

Сум’яття криків і боротьби досягло апогею, аж тут раптово запала тиша. Її порушував лише слабкий шум, наче текла бурхлива вода. Я зрозумів, що ми чуємо голос вітру.

Диктофон випав з машини, коли Меґґі спробувала втекти. Оскільки нових звуків не було, ніщо не активувало запис, і пристрій незабаром вимкнувся. Після короткої паузи пролунав голос Броуді.

«Цікаво, як надовго вистачає батарейок в таких штуках?»

Я почув власний голос у відповідь: «Досить надовго, він усе ще записує».

На цьому Броуді зупинився.

Ми уникали поглядів один одного. Наче, слухаючи запис убивства Меґґі, долучилися до чогось ганебного.

— Чому вона не могла просто назвати ім’я цього виродка? — сказав Фрейзер. Навіть він був приголомшений. Я заворушився.

— У неї не було причин. Вона записувала суто для себе. Хто б це не був, вона не думала, що їй загрожує небезпека. Вона нервувала, лише коли чекала, а не коли він прийшов.

— Помилилася, еге ж? — сказав Фрейзер. — Оцей трюк із фарами. Нащо він їх залишив? Щоб засліпити її, щоб вона не побачила, що в нього є ніж?

Броуді слухав, але не коментував.

— А що за спалах, який вона побачила перед появою іншої машини?

— Мері Тейт, — відповів я.

Він кивнув, провів рукою по обличчю, яке було стягнуте маскою втоми.

— Блукала з тим її іграшковим ліхтариком. Було б смішно, якби не було так трагічно. Меґґі налякало безневинне дівчисько, а потім вона відчиняє дверцята машини перед вбивцею.

— Так, але хто це був, чорт забирай? — розчаровано буркнув Фрейзер.

Броуді знову взявся за диктофон.

— Подивімося, чи тут є ще щось, що могло б нам підказати. — Він зловісно посміхнувся. — Сім бід — один одвіт?

Вітер гойдав машину, кидаючи на неї дощ, ніби намагаючись пробитися всередину. Відтворивши останній файл, Броуді повернувся до перших, щоб прослухати все послідовно. З динаміка знову почувся голос Меґґі.

«Ну, ця поїздка виявилося кращою, ніж я очікувала. Якби ж то ще бабуся мала доступ до інтернету, але інформаційна ера її, перепрошую, оминула. Треба попросити когось у редакції, щоб перевірили останні новини, чи як то краще назвати. І щоб погортали біографію Девіда Гантера, як вже на те. Б’юся об заклад, там знайдеться щось цікаве». Вона захихотіла. «Так, і його історію теж. Що тут робить експерт із Лондона, та ще й із клятим сержантом Нілом Фрейзером? Божечко, з усіх клятих поліціянтів, на яких можна наткнутися, мені пощастило саме з ним. Але для бару Елен новини гарні…» Я глянув на Фрейзера. Його обличчя було чорніше за грозову хмару.

«Отримала справжній синець на руці, коли він виганяв мене з котеджу. Це йому так не минеться, якщо я таки подам скаргу. Але я була надто шокована, щоб щось зробити, коли це сталося. Боже, в якому стані той труп! Я хотіла краще роздивитися. Можливо, варто ще раз туди гайнути сьогодні ввечері. Фрейзер уже має бути в барі…»

Шия Фрейзера горіла багрянцем. Броуді з незворушним обличчям увімкнув наступний файл.

Голос Меґґі звучав роздратовано й захекано. «Коротше, тільки час згаяла. Так і не встигла як слід роздивитися тіло. Щоб я ще раз пробувала грати в командос». У голосі почулася усмішка. «Однак, мушу визнати, я дуже поспішала. Мені не було так страшно, відколи я впісялася, граючи в хованки в молодшій школі. Боже, а як той молодий констебль на мене накинувся! Як там його? Дункан, начебто так вони його називали. Дурило завзяте, але принаймні хоч на людину схожий. А нічого, милий, як подумати. Цікаво, в нього хтось є?»

Наступні два записи здебільшого стосувалися її особистих роздумів про сім’ю та роботу. Броуді прогорнув їх, поки не вискочило знайоме ім’я.

«Ходила до Страканів, думала візьму інтерв’ю. Гарна нагода. У них був Девід Гантер із підв’язаною рукою. З власного гіркого досвіду дізнався, як воно — ходити вночі Руною без ліхтаря». Вона пирхнула. «Брюс Кемерон теж там вештався і, як завжди, обнюхував дружину Стракана. Стрьомний покидьок. Не розумію, чому Стракани його терплять. Ґрейс досить мила, хоча вона така гарна, що я мала б її зненавидіти. А от щодо її чоловіка не можу визначитися. Тут тобі щира чарівність, а за мить — такий холодний, що не підходь. Маймо на увазі, я б не сказала “ні”…»

Запис закінчився пустотливим сміхом.

Ще один запис виявився особистим, Меґґі хвилювалася про перспективи своєї кар’єри. Броуді перейшов до наступного. Я з подивом зрозумів, про що йдеться. «Сьогодні пригода — просто як епізод з роману. Ішла до бабусі коротким шляхом — провулком, що за готелем. І хто ж то мав би вискочити з чорного ходу, як не Майкл Стракан? Я привіталася, а в нього такий винуватий вигляд. Не знаю, хто більше здивувася, я чи він. Мені навіть на думку не спадало, що між ними може щось бути. Звісно, Елен приваблива, але ж у нього жінка — богиня, я вас благаю! Але там точно щось є. Мабуть, мені варто попитати бабусю, послухати, що там хтось язиком плескав…»

Так от ким був невідомий відвідувач Елен, коли вона плакала на кухні. Дата і час запису збігалися. Після всього, що сталося, я зовсім не здивувався, але це знання не принесло мені задоволення. Я неспокійно глянув на Броуді. Між бровами в нього з’явилася зморшка, але він не коментував, тільки ввімкнув наступний запис.

«Вік живи — вік учися. Ось я собі думаю, що я досвідчена репортерка, розкопую якусь велику таємницю, а це виявляється старою новиною. Звичайно, моя бабуся все одно заприсяглася