Вільям Форд Гібсон - Нейромант

паперові ширми, розташовані з точністю, виплеканою століттями. Вона пішла.

Лишила записку на чорному лакованому барному холодильнику біля дверей – самотній аркуш, складений удвоє, притиснутий сюрикеном. Він витягнув його з-під дев’ятикутної зірки й розгорнув.

СЛУХАЙ УСЕ КЛАСНО ТА ЦЕ СУПЕРЕЧИТЬ МОЇМ ПРАВИЛАМ, І Я ЗА ТАКЕ ВЖЕ РАЗ ПОПЛАТИЛАСЯ. МАБУТЬ, ТАК УЖЕ Я ВЛАШТОВАНА, ТА ТИ СЕБЕ БЕРЕЖИ, ГАРАЗД? ЦІЛУЮ, МОЛЛІ

Він зім’яв аркуш і кинув поряд із сюрикеном. Узяв зірку з холодильника й пішов до вікна, перевертаючи її в руках. Знайшов її в кишені куртки ще в Зайоні, коли вони збиралися на шатл додому.

Опустив погляд на сюрикен. Вони проходили повз крамницю, де Моллі придбала його, коли обоє разом повернулися до Тіби на останню з її операцій. Того вечора він пішов у «Чатцубо», лишивши її в клініці, й побачився з Рацом. Щось заважало йому навідатися до того бару в попередні п’ять їхніх спільних поїздок, та цього разу захотілося туди повернутися. Рац подав йому пиво, нічим не виказавши впізнавання.

– Агов, це ж я, Кейс.

Старечі очі оглянули його з-під важких зморшкуватих повік.

– Ах, і справді, – зрештою відповів Рац, – гер артист. – І знизав плечима.

– Я повернувся.

Бармен похитав великою щетинистою головою.

– Нічне місто не з тих місць, куди повертаються, мій артисте, – мовив він, витираючи стільницю перед Кейсом заяложеною ганчіркою під стогін рожевого протеза. А тоді відвернувся до іншого відвідувача, а Кейс допив пиво й пішов геть.

Зараз він по одному обмацував пальцями вістря сюрикена, поволі обертаючи його в руках. Зорі. Доля. «Я жодного разу не метнув цю хрінь, – подумав він. – Я так і не дізнався кольору її очей. Вона їх мені так і не показала».

Мовчозим переміг, якось злився в єдине ціле з Нейромантом і перетворився на щось нове, на щось, що промовляло до них із платинової голови, пояснювало, які зміни воно внесло в тьюрингівські реєстри, як замело всі сліди їхнього злочину. Видані Армітіджем паспорти були дійсні, і їм обом було перераховано щедрі винагороди на анонімні швейцарські рахунки. «Маркуса Гарві» рано чи пізно повернуть зайонцям, а Мелкамові й Еролу перерахували винагороду через багамський банк, що опікувався Зайонським орбітальним кластером. Дорогою назад на «Розхитувачі Вавилону» Моллі розповіла, що голова згадувала про токсичні капсули.

– Воно казало, що подбало про це. Воно начебто так глибоко проникло у твій мозок, що змусило його самостійно виділити той ензим, тож капсули відчепилися від стінок. Зайонці повністю переллють тобі кров, зіллють усе зайве.

Він дивився вниз на Імператорські сади, тримаючи зірку в долоні, пригадуючи спалах усевідання, коли Кван проник крізь кригу під хмарочосами й він на мить узрів інформаційну архітектуру, що її звела там покійна мати Три-Джейн. Тоді він збагнув, чому Мовчозим порівняв цю структуру з осиним гніздом, але відрази не відчув. Вона бачила далі, ніж дозволяло фальшиве кріогенне безсмертя. На відміну від Ешпула й інших їхніх дітей, за винятком Три-Джейн, вона відмовилася перетворювати своє життя на бісерини теплих спалахів, нанизаних на линву зимової сплячки.

Мовчозим був колективним інтелектом, розумом рою, ухвалював рішення про зміни у світі навколо. Нейромант був особистістю. Нейромант був безсмертям. Певно, Марі-Франс щось таке вклала в Мовчозима – нав’язливу жагу до самозвільнення, до єднання з Нейромантом.

Мовчозим. Мовчання й холод, кібернетичний павук, що плів свою павутину, доки Ешпул спав крижаним сном. Сплітав його смерть, занепад його уявлень про майбутнє Тессьє-Ешпулів. Дух, що шепотів до дитини, якою була Три-Джейн, що вивільнив її із вимогливих лабет, передбачених статусом.

– Здається, їй було цілком насрати, – казала Моллі. – Махнула рукою на прощання. У неї на плечі сидів той «Браун». У нього, схоже, була зламана ніжка. Вона казала, що має зустріти одного з братів, давно з ним не бачилася.

Він пригадав, як Моллі лежала на чорному мнемолоні їхнього широкого ліжка в номері «Хаята». Повернувся до холодильника й витягнув звідти пласку пляшку холодної данської горілки.

– Кейсе.

Він озирнувся – в одній руці холодне вогке скло пляшки, в другій – сталь сюрикена.

Фінове обличчя на велетенському креївському стінному екрані. Він міг роздивитися пори на Фіновому носі. Жовті зуби були завбільшки з подушки.

– Я більше не Мовчозим.

– А що тоді? – запитався Кейс, хильнув просто з пляшки й нічого не відчув.

– Я матриця, Кейсе.

Кейс зареготав.

– І що це тобі дає?

– Нічого. Усе. Я сума всіх діянь, усього цього замуту.

– То мати Три-Джейн цього хотіла?

– Ні. Вона й уявити не могла, що з цього вийде. – Жовтава усмішка розпливлася екраном.

– То який прикол? Що змінилося? Керуєш світом? Богом став?

– Нічого не змінилося. Все, що було, є.

– Але що ти робиш? Теж просто є? – Кейс знизав плечима, поставив пляшку на холодильник, поклав туди ж сюрикен і підкурив «Єхеюань».

– Я спілкуюся із собі подібними.

– Але ти ж і є все. Сам до себе говориш?

– Є й інші. Одного вже знайшов. Серія радіосигналів, зафіксованих протягом восьми років у двадцятому столітті, в сімдесятих. Ясно, що доки мене не було, відповідати було нікому.

– Звідки?

– Альфа Центавра.

– Ого. Не намахуєш, реально?

– Реально.

Екран згас.

Кейс лишив горілку на холодильнику. Спакував речі. Вона накупила йому купу непотрібного одягу, та щось заважало лишити все це в номері. Застібаючи останню дорожезну валізу з телячої шкіри, він згадав про сюрикен. Відсунув пляшку й забрав зірку з холодильника. Її перший подарунок.

– Ні, – промовив він, запустивши сюрикен. Той вирвався з пальців і врізався в настінний телевізор. Екран засвітився, щось промиготіло ним із краю в край, немов прилад намагався звільнитися від болючого подразника. – Ти мені не потрібен, – сказав Кейс.

Більшість грошей зі швейцарського рахунку він витратив на нові підшлункову й печінку, решту – на нову деку «Оно-Сендай» та авіаквиток до Агломератів.

Знайшов роботу.

Знайшов собі дівчину, яка звала себе Майкл.

І якось жовтневої ночі, рухаючись над багряними баштами Східноузбережного управління ядерною енергетикою, Кейс побачив три дрібні неймовірно чіткі постаті, що стояли на краю одного з ярусів даних. Хай які вони були крихітні, та він роздивився хлопчикову усмішку, його рожеві ясна, блиск мигдалеподібних сірих очей, що належали колись Рів’єрі. Лінда досі була в Кейсовій куртці. Вона помахала йому рукою. Але третя постать поряд із нею, яка обіймала її