Сергій Миколайович Поганий - Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий

не зупинявся — і його генерали та управлінці давали результат. Так, станом на 5 липня спеціальним розчином було оброблено 800 000 квадратних метрів території довкола ЧАЕС і 24 000 квадратних метрів поверхні будівель. До першого етапу будівництва навколо руїн реактора бетонної стіни товщиною шість метрів, що мала гарантувати відносно безпечне перебування в цьому районі, було залучено 26 будівельних батальйонів чисельністю 80 000 чоловік і доставлено 9000 одиниць техніки. Наприкінці липня робітники заклали фундамент майбутнього саркофага. Усього залили 15 000 квадратних метрів бетону, а для завершення будівництва, за підрахунками, буде потрібно 300 000 тонн.

Утім, не все йшло за планом. Бажаний проект Юхима Славського, суть якого полягала у накриванні реактора 8-тонним алюмінієвим куполом, опущеним на щойно зведені стіни саркофага з гелікоптера, провалився. Коли гелікоптер, що транспортував купол, наблизився до реактора, конструкція зірвалася зі спеціальних тросів. «Політ проходив на висоті 400 метрів і на швидкості 50 км/год, — зазначалося у відповідному звіті КДБ. — “Купол” упав на землю, унаслідок чого розбився». На щастя, він не зачепив будівлі реактора. Обійшлося без постраждалих. Подейкували, що Славський тоді перехрестився і промовив: «Слава Богу». Про другу спробу навіть згадувати не варто було. Стелю саркофага, як і решту конструкції, побудували з бетонних блоків.

Конструктори, інженери та військові командири Славського, а також мобілізовані військовими комісарами з усього Союзу резервісти працювали позмінно. Перша зміна тривала із середини травня до середини липня. Нова зміна прибула в середині липня і залишалася на місці до середини вересня. Третя і остання завершили будівництво саркофага в середині листопада — усього через два місяці після нереального дедлайну, поставленого Політбюро в середині травня. Станом на ту мить на будівельному майданчику Славського пропрацювало близько 200 000 робітників — вони спорудили бетонний саркофаг вагою 400 000 тонн, що захистив їхню країну і весь світ від високої радіації, яка виділялася із зруйнованого реактора.

Кожні два тижні Славський приїжджав на будівельний майданчик саркофага, щоб перевірити, як протікає процес. Та Чорнобильська атомна електростанція стала лише одним із численних полів битви Славського. Іншим, не менш важливим, був Кремль, куди міністра середнього машинобудування запросили третього липня на засідання Політбюро, скликане з метою обговорення причин інциденту на ЧАЕС, формулювання відповідних висновків і покарання винних. Хто ж мав відповідати за техногенну катастрофу біблійських масштабів — персонал зміни, що зруйнував нібито бездоганний реактор унаслідок злочинного нехтування нормами і процедурами, чи конструктори реактора з ядерної імперії Славського, до складу якої входить Інституту атомної енергії ім. І. В. Курчатова? Залежно від відповіді на це питання, позиції Юхима Славського як очільника міністерства, його репутація і — що найголовніше — його спадщина або стануть ще легендарнішими, або будуть зруйновані. Окрім того, на карту було поставлено майбутнє реакторів РБМК і радянської ядерної енергетики загалом.

Славський наполягав, що вини його підлеглих у цьому немає. Уперше почувши про аварію, він відкинув її як проблему, і, відповідно, головний біль іншого міністерства — енергетики та електрифікації, якому підпорядковувалася Чорнобильська АЕС. Учені НДІ-8 (тепер — Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки імені М. А. Доллежаля. — Прим. перекладача), очолюваного Миколою Доллежалем — конструктором Чорнобильського реактора РБМК, — який також виступав складовою неосяжної ядерної імперії Славського, звинувачували в аварії українських спеціалістів. «Хохли підірвали реактор», — заявив один із провідних учених, почувши шокуючі новини про вибух. Характеризуючи українців, — а в цьому разі — керівників та операторів в Україні, — він ужив зневажливу лексику. Водночас той факт, що і Ю. П. Славський, і М. А. Доллежаль, і А. П. Александров, директор Інституту імені І. В. Курчатова, були українцями або вихідцями з України, нікого не хвилював. Суть звинувачення була, швидше, інституціональною, ніж етнічною: Славський і його колеги намагалися перекласти вину зі свого міністерства та московських інститутів на функціонерів на периферії.

Робоча група, створена 29 квітня Борисом Щербиною, першим головою урядової комісії з ліквідації наслідків аварії, і очолювана заступником Славського — Олександром Мешковим, складалася переважно з представників московських НДІ — Інституту Доллежаля, який сконструював реактор, та Інституту Александрова, який забезпечував наукову підтримку проекту. Розробивши спершу шість можливих сценаріїв, уже 2 травня робоча група зупинилася на одному: реактор вибухнув у процесі турбінного випробування внаслідок порушень операторами АЕС експлуатаційних процедур.

Цю версію ядерний істеблішмент узяв на озброєння як офіційну. Ті ж, хто дотримувався іншої позиції, здебільшого тримали думки при собі. «Реактор вибухнув унаслідок падіння керуючих стержнів під час аварійної зупинки», — тихо розповідав Олександр Калугін, один із членів групи, іншому колезі, Валентинові Федуленку, 29 квітня, у день, коли група почала свою роботу. Калугін мав на увазі, що вибух було зумовлено несподіваним сплеском вихідної потужності внаслідок руху стержнів в активну зону — цей варіант прогнозувався у статті, яка розійшлася в наукових колах незадовго до вибуху. Утім, пояснення, відповідно до якого відповідальність за аварію хоча б частково, але лягала на конструкторів, у принципі не могло знайти підтримки серед науковців, які представ-ляли відповідні конструкторські інститути. У середині травня останні доповіли президентові Академії наук СРСР Анатолію Александрову: до аварії призвели виключно експлуатаційні порушення з боку операторів. А. П. Александров, головний науковий консультант з проектування реактора, схвалив це пояснення.

Урядова комісія на чолі з Борисом Щербиною дотримувалась аналогічної позиції. У своєму звіті Політбюро, яке обговорювало відповідне питання третього липня, Щербина, хоч і не заперечуючи проблем, пов’язаних із розробкою РБМК, основну відповідальність також переклав на операторів реактора. «Аварія сталася, по-перше, внаслідок грубого порушення технічного регламенту відповідальним персоналом і, по-друге, внаслідок серйозних недоліків у конструкції реактора, — зачитав доповідь Щербина. — Однак зазначені причини нерівноцінні. Комісія дійшла висновку, що саме помилки, яких припустився відповідальний персонал, стали основною причиною інциденту». Цей висновок став офіційною версією, ухваленою Політбюро і викладеною вітчизняним та іноземним ЗМІ, а також світовому науковому співтовариству.

Колишній директор Чорнобильської атомної електростанції Віктор Брюханов, якого звільнили з посади наприкінці травня, був першим, хто відчув на собі удар нової партійної лінії — на початку липня, коли його запросили в Москву для відповіді на питання Політбюро. Депресія не залишала Віктора Брюханова, і, як він зізнавався пізніше, його ставлення до всього було байдужим. Утім, обстановку він запам’ятав досить чітко: у Горіховій кімнаті у Кремлі стояв гігантський стіл. З позиції інженера, який значну частину своєї кар’єри присвятив будівництву, Брюханов прикинув — довжина кімнати становила десь 50 метрів, а ширина — 20 м. У голові столу сидів Михайло Горбачов, праворуч і ліворуч — члени Політбюро.