Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Прем'єр Крю» 1995 року. Пішов пружним кроком нагору сходами і повідомив трьом працівникам, що дає їм тиждень відпустки.

Коли він піднімався сходами до кабінету, йому здалося, ніби за ним щось беззвучно йшло, але коли обернувся, там нічого не було. Химерним чином його це заспокоїло. Він знайшов коркотяг, відкоркував пляшку і налив собі тьмяний бокал вина. Випив, і хоча ніколи раніше не мав удосталь часу на червоні вина, забажав, щоб його питво стало густішого й темнішого кольору. Воно мусить бути кольору крові, подумав він.

Розправившись із другим бокалом «Шаблі», він усвідомив, що винуватив у своїй лихій долі не ту людину. Мейв Лівінґстон, як він тепер розумів, була лише жертвою обману. Ні, винуватити, очевидно і беззаперечно, треба було Товстуна Чарлі. Якби не його втручання, його злочинне вторгнення в комп'ютерну систему офіса Ґрема Коутса, сам Ґрем Коутс не був би тут, у вигнанні, наче білявий Наполеон на ідеальній сонячній Ельбі. Він не мав би злощасних труднощів у вигляді двох жінок, ув'язнених у його м'ясосховищі. Якби Товстун Чарлі був тут, подумав він, він вирвав би його горлянку разом із зубами, і думка ця шокувала його так само, як і порадувала. Не варто переходити дорогу Ґремові Коутсу.

Настав вечір, і Ґрем Коутс дивився з вікна, як «Атака Репету» пропливла повз його дім на скелі за горизонт. Він замислився, коли вони помітять, що двох пасажирок бракує. Він навіть помахав.

Дванадцятий розділ, у якому Чарлі робить декілька речей уперше в житті

готелі «Дельфін» був консьєрж, юнак в окулярах; він читав роман у м'якій обкладинці з намальованими на ній трояндою та револьвером.

— Я намагаюсь декого знайти,— сказав Товстун Чарлі. — На острові.

— Кого?

— Пані на ім'я Калліанна Гіґґлер. Вона прилетіла з Флориди. Стара подруга сім'ї.

Юнак замислено закрив книжку, тоді глянув, примружившись, на Чарлі. Коли таке роблять люди у книжках із м'якими обкладинками, це створює миттєве враження небезпечної пильності, але в реальності здалося, ніби юнак просто намагається не заснути. Він спитав:

— Ви той чоловік із лаймом?

— Що?

— Чоловік із лаймом.

— Так, гадаю, це я.

— Дасте позирити, га?

— Мій лайм?

Юнак похмуро кивнув.

— Ні, не можете,— сказав Чарлі.— Він у мене в кімнаті.

— Але ж ви чоловік із лаймом.

— Ви можете допомогти мені знайти пані Гіґґлер? На острові є якісь Гіґґлери? У вас є телефонна книга, в якій я можу подивитися? Я сподівався, що в мене буде телефонна книга у спальні.

— Це типу поширене ім'я, знаєте?— мовив юнак.— Телефонна книга не допоможе.

— Наскільки поширене?

— Ну, я, наприклад, Бенджамін Гіґґлер, а ота, на рецепції — Амеріла Гіґґлер.

— А, ясно. На острові багато Гіґґлерів. Я зрозумів.

— Вона приїхала на музичний фестиваль?

— Що?

— Він триває весь тиждень, — юнак вручив Товстуну Чарлі рекламний флаєр, який повідомляв, що Віллі Нельсон (виступ скасовано) буде хедлайнером Музичного фестивалю Сан-Ендрюса.

— Чому він скасував виступ?

— Та тому ж, чому і Ґарт Брукс. Їм узагалі ніхто про нього не казав.

— Не думаю, що вона збирається на фестиваль. Мені дуже треба її знайти. У неї є дещо потрібне мені. Слухайте, якби ви були на моєму місці, що б ви зробили, аби її знайти?

Бенджамін Гіґґлер сягнув у ящик столу та видобув мапу острова:

— Ми отутечки, південніше Вілльямстауна...— почав він, зробивши на мапі позначку фломастером. Звідти він став намічати для Товстуна Чарлі план кампанії: поділив острів на сегменти, які легко можна об'їздити за день на велосипеді, позначив маленькими хрестиками всі кав'ярні та магазини спиртного, а кожну туристичну пам'ятку обмалював колом.

Потім він дав Чарлі в оренду велосипед.

Товстун Чарлі покрутив педалі на південь.

На Сан-Ендрюсі були інформаційні канали, яких Чарлі, що до певної міри вірив у взаємовиключність кокосових пальм та мобільних телефонів, не очікував. Здавалося, взагалі неважливо, з ким він говоритиме; зі стариганями, що грали в шашки у затінку; з жінками, що мали груди як дині, сідниці як крісла і сміх як у пересмішника; з розважливою панною в туристичному бюро; з бородатим растаманом у в'язаній шапці ямайських кольорів і дечому схожому на шерстяну міні-спідницю: у всіх була одна й та сама відповідь.

— Ви той, із лаймом?

— Гадаю, так.

— Покажіть ваш лайм.

— Він у готелі. Слухайте, я намагаюся знайти Калліанну Гіґґлер. Їй близько шістдесяти. Американка. Велике горня кави в руці.

— Ніколи про таку не чув.

Велосипедні поїздки островом, як невдовзі виявив Чарлі, мали свої небезпеки. Головним засобом пересування на Сан-Ендрюсі були мікроавтобуси: неліцензовані, небезпечні, завжди переповнені мікроавтобуси гуркотіли островом, гуділи й вищали гальмами, врізались у повороти на двох колесах, покладаючись на вагу пасажирів, щоб не перекинутися. Товстуна Чарлі вбили б разів десять першого ж ранку, якби з акустичної системи кожного автобуса не лунало низьке бухкання басів та ударних; він відчував їх у глибинах шлунку ще до того, як зачував мотори, і мав удосталь часу відкотити велосипед на узбіччя.

Хоча ніхто з тих, із ким Чарлі розмовляв, не зміг йому належним чином допомогти, усі вони однаково були надзвичайно люб'язними. Кілька разів за денну експедицію на південь Товстун Чарлі зупинявся біля кав'ярень і приватних будинків набрати у пляшку води. Всі були дуже раді його бачити, хоча вони й не знали нічого про пані Гіґґлер. Він повернувся у «Дельфін» якраз вчасно на обід.

Наступного дня він поїхав на північ. Повертаючись до Вілльямстауна пізно по обіді, Чарлі зупинився на вершині скелі, зліз із велосипеда і пройшов із ним до брами шикарного будинку, що самотньо позирав на гавань. Він натиснув на кнопку переговорного пристрою, привітався, але ніхто не відповів. На під'їзній доріжці стояло велике чорне авто. Товстун Чарлі замислився, чи не було це місце покинутим, але в кімнаті нагорі смикнулася фіранка.

Він знову натиснув на кнопку.

— Привіт. Просто хотів дізнатись, чи можу я набрати тут води.

Відповіді не було. Можливо, йому тільки здалося, що у вікні хтось майнув. Здавалося, він був надзвичайно схильний уявляти тут собі всяке: почав домислювати, що за ним стежать, і то не мешканці будинку, а хтось чи щось