Хуліо Кортасар - Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар

* * *

Франсина мало що розуміла цієї пори й після такої кількості склянок, утома змушувала її дедалі більше спиратися на мене, коли я переходив міст і розповідав про Фрица Ланґа і мадам Антинею, запитуючи себе, чи дадуть нам кімнату в готелі «Terrass», проблема браку валізи, парочевидності, як казав рабинчик, та коли старий побачив край банкноти в п’ятдесят франків — найкращу кімнату і, звичайно, з ванною, на горішньому поверсі з балконом, а втім, месьє вже знає готель, бо ж і я його знаю і навіть не раз приводив до нього друзів, не переживайте, ми підемо до сніданку й нової зміни, ось вам гроші на додачу до п’ятдесяти, але дайте мені найкращу кімнату й не забудьте про балкон і мінеральну воду, ох, і про мило, французька скнарість у таких випадках не має меж, мило і рушники на двох.

— Навіщо, непевно запитала Франсина, краще таксі й ходімо до мене, тож довелося пояснювати, ми пройшли останній проліт мосту, і я дивився на балкони готелю, знаючи, що Франсина не здогадується, що ми йдемо туди, що я поведу її в кімнату з балконом, який височить над отим начебто містом, яке я прагну показати їй, дівчинко, краще тут, уряди-годи номер у готелі — це міні-терапія, невідомі меблі, безвідповідальність і гостре, сліпуче відчуття, коли вранці, перекинувши кімнату догори дриґом, ти просто лишаєш усе за плечима, збагни оту темну метафізику, позаду ти все перевернув, а тобі нічого, ніхто не прийде і не скаже, мовляв, ви не виховані, з порядного дому не виходять, лишивши мило на тумбочці, а рушник на віконній ручці, збагни, коли я ночую в твоїй квартирі, я, миючись під душем, докладаю величезних зусиль, щоб не заляпати дзеркало, вішаю кожну річ на її гачечок і все-таки добре пригадую, як одного ранку ти лагідно дорікала мені, що я взяв твою зубну щітку замість своєї, тобі це, мабуть, видавалося нестерпним.

— Ні, я просто вважала, що слід сказати тобі про це, більше нічого, якщо я дала тобі щітку й рушник, то на те, щоб ти користувався ними. Гаразд, ходімо до готелю, сподіваюся, до нього недалеко.

— Ось ми перед ним, моя дівчинко, але тепер у нас проблема, як зайти без багажу, бо це готель комільфо, ти не думай собі, власник гарантує цілу купу юдео-християнських цінностей, і тому, бачиш, пускати пари на годину або на ніч voll verboten[142], але зараз побачимо, як оті згадані вартості поступаються іншим, що мають номер на собі й портрет у перуці й таке інше, Вольтера, Людовіка XIV чи Мольєра, ти побачиш наслідки з цього дивана, дівчатка завжди лишаються позаду в таких випадках і схильні дивитися в підлогу.

— Принаймні поспимо, — позіхнула Франсина, — такої пізньої пори мені бодай лягти де-небудь.

Я посадив її на диван і пішов до старого, що сидів у темній комірчині, пообіцяв йому довгий очисний сон і круасани вранці, і саме завдяки цьому після численних уточнень про рушники й мінеральну воду я залагодив і питання про пляшку коньяку та кубики льоду, дійшовши навіть до сніданку, що належав уже до іншого світу, бо ніч ще не скінчилася й по цей бік були коньяк і балкони, що виходили на цвинтар Монмартру, якого Франсина одразу не побачила, бо перше, що я зробив, — зсунув докупи грубі, похмурі штори, які повісив власник, немов соромлячись картини, що чекала подорожніх під балконом. У нічній тиші немов відчувалася тенденція вести розповідь про війну 1914 року абощо, потім відбулася перевірка запасів харчів і гігієнічних засобів (Франсина двома руками попробувала матрац, старанно та ефективно вгрузаючи і майже відскакуючи, щоб пересвідчитися, чи немає в тому фірмовому виробі грудок), я знову завів її в коридор і зробив жест, автоматичний для багатьох людей, замкнув двері, двічі повернувши ключ, тепер для мене не було нічого автоматичного, тепер був замкнений простір, кімната, обмежена зона і Франсина та я посередині, саме там, де я хотів, щоб ми були цієї ночі після мухи у віскі й чорної плями на тому, що було Фрицом Ланґом (уже не кажучи про пляму Людмилу, холодний камінь у порожньому шлунку). Непогано, похвалила Франсина, принаймні м’яке освітлення й чудове ліжко, лягаймо, хочеш, я вже не можу.

Андрес і далі стояв, немов спостерігаючи засув замка і ключ, інколи озираючи кімнату, оббігаючи її очима; почувши мене, зробив непевний жест, усміхаючись, підійшов до мене й сів на край ліжка, став переді мною навколішки, дивлячись так само пильно, як і тоді, коли озирав кімнату, заходився знімати з мене туфлі й пестити мені кісточки. Ти замерзла, дівчинко, тобі ще треба випити, ходімо покуримо в ліжку й поговоримо про те, про що говорять, коли втома випустила своїх тваринок і пропонує відповіді на загадки.

— Андресе, Андресе, — все в ньому спонукало мене говорити, немов здалеку, й церемоніально роздягатися, — Андресе, понад усякими санкціями мені лишається тільки просто не бачити тебе, поміняти тебе на скандинавські романи або відпочинок на лижному курорті.

— Безперечно, — сказав Андрес, немов здивувавшись, руками вже розстібаючи бюстгальтер, — так, я знав про це, дівчинко, ти запитуєш, чи я знав, що я сам повинен поміняти себе на щось інше, хай там як, аж ніяк не на лижви, а на щось інше, і саме про це нам треба поговорити, тобто маю говорити я з оцим недопитим коньяком у пляшці, щоб розкувати себе й дати великого копняка розумовим затичкам, якщо коньяк здатний виконати цю роль. Чому в тебе такий витончений, укритий пушком животик, ти пестиш мене, але я не хочу, дівчинко, цієї ночі я не хочу ніжності, не знаю, чого мені треба, але в усякому разі не ніжності, я не вимагаю її й не шукаю, і в цьому розумінні добре, що Людмила прогнала мене під три чорти, це з біса добре, бо все не могло тривати так і далі, й завинили тут усі троє, ви обидві, не здатні змінити порядку полиць, і я, що раптом став кретином у пошуках невідомо якої чистоти, намагань стерти чорну пляму, дізнатися, що сказав мені той