Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

чекання ознаменувався зголюванням бороди, якої позбувся вдруге в житті, — сидів у перукарні, де перукар пеленав його білою цератою, запитуючи: «Як стрижемо?», а замість нього відповідав хтось позаду: «Покоротше», наче то його голос відділився від нього.

— Під бобрика? — уточнив перукар.

— Під бобрика надто виклично.

— Під канатку?

— Під канатку.

І його взяли в обіг.

Перукар орудував довго й терпляче, розчісуючи і зі-стригаючи, — спершу великі, потім менші і рідші косми падали на підлогу.

— Наче з барана, — присвистував перукар.

Під ногами перукаря стало м’яко, як на перському килимі.

Потім настала черга бороди. Коли ножиці покромсали все, що могли, зблиснуло гостре лезо.

— Ну як? — підсумував перукар милуючись.

— Міністр, — сказали позаду нього, чи то насмішкувато, чи то на визнання перукаревих здібностей.

Потім його повезли до лазні. Такі заходи він вважав явним перебільшенням, але його переконували, що характерний запах, який поширювало його тіло, викличе роздратування або й приступ ненависті, наслідком чого стане, але про це краще не думати.

Звиклий до річки і до весни, він ніколи не був у лазні і майже не користався можливостями готелю, де в кінці коридору розташовувалася душова. Обходився умивальником, який мало чим відрізнявся від туалетної мушлі і куди він звільнявся від зайвої квінтесенції.

Він хотів іти митись одягненим, однак його завернули, а коли роздягнувся, всучили віничок, яким сором’язливо затулив грішну плоть. Потік відвідувачів підхопив і поніс його.

Коли він вийшов надвір, машини, яка його привезла, не було, й до готелю діставався самотужки в нових кремових штанах і смугастій тенісці, хоча було ще холоднувато. Вечорами рештки розгромленої зими вилазили з закапелків, влаштовуючи заколот і реванш.

Свій одяг він ніс у спортивній сумці, в якій йому подарували новий. Намацавши в нових штанах гаманець, він на своє превелике здивування виявив усередині гроші — хоч і не багато, проте сам факт їх наявності промовляв за себе. Ніхто не пояснював, що і чому, — зрештою, й непотрібно.

Поклавши їх нізащо не тратити, завернув у бар, з якого вийшов, коли світ заобертався навколо своєї осі швидше, прискорюючи настання темряви.

Заснув, не скидаючи ні нових штанів, ані теніски. Спав солодко-солодко — так сплять перед стратою, про яку не відають ні сном, ані духом.

Уперше бороди він позбувся, коли йому виповнилося вісімнадцять. Батьківська віра в його геніальність укотре похитнулася, коли після восьмого класу його скерували в профтехучилище, хоча, по правді, вчився він не найгірше — не гірше за інших. Він би проскочив у дев’ятий клас, якби ним не вирішили поповнити робітництво, яке чим більше його оспівували, тим невблаганніше деградувало. Коли ж він відмовився, його рідні з жахом впізнали в ньому справжнього сина своїх батьків.

Йому світила армія, година ікс невблаганно насувалася, і вони метушилися, наче звірі в пастці. Не знаючи, що робити, вони знали, що робити щось треба. Покрутившись біля військкомату, Коля рознюхав, що від армії можна відкупитися, але, по-перше, для цього треба навести блат, що їм не світило, й, по-друге, викласти певну суму, якої в них за найбільшого бажання також не водилося.

Напередодні медогляду, куди його викликали спеціальним кур’єром, позаяк у реєстрі звичайної пошти руїни, в якій він мешкав, не значилося, батьки засипали його такою кількістю настанов, що він змушений був їх увесь час повторювати, мов довжелезну молитву.

«Тебе битимуть молоточком», — сказав Петя. «За що?» — злякався він. «По коліні». — «Не хочу!» — «Це не болить». — «Тебе битимуть, щоб подивитися, чи рухається нога». — «Вона підскакуватиме». — «Але ти не дай їй підскочити, чуєш?» — «Вдавай, ніби не рухається».

«Тобі перевірятимуть зір». — «Як це?» — запитав він. «Посадять на стілець. Перед тобою на стіні висітиме папір з буквами, малими й великими. Зверху великі», — сказав Коля. «“Ш” і “Б”», — втрутився Іполит, який досі мовчав. «Потім менші, менші і так до найменших», — тлумачив Петя. «Ти бачитимеш “Ш” і “Б”», — сказав Коля. «Ти бачитимеш усе, — втрутилася Леся. — Але кажи, що бачиш тільки перший рядок». — «Запам’ятав?» — запитав Петя. «Так», — кивнув він.

«Тобі казатимуть заплющити очі», — продовжив Коля. «Ти їх не заплющуй», — сказав Петя. «Заплющуй». — «Ні». — «Та що ти дурниці плетеш? — не витримав Коля. — Якщо не заплющиш — хана». — «Я заплющу», — пробелькотів він. «І правильно зробиш», — прохрипів Калістрат. «Коли заплющиш, тобі скажуть доторкнутися до носа: спочатку пальцем правої руки, потім лівої. Ти зробиш ось що: правою впрешся в брову, лівою промажеш над головою». — «Для переконливості тицьни в лікаря — бажано так, щоб той від болю заверещав». — «Попади йому в око». — «Щоб йому перехотілося посилати дітей на забій». — «Та годі вже!» — ревнув Сакидон.

«Повторюй», — казали батьки, і всю дорогу він тренувався. Його пропустили всередину, відгородивши батьків турнікетом. Робив усе так, як навчили, — ногою не рухав, пальцем влучив раз у брову, раз у лікаря («Кретин! Не в той бік»). Щось уписавши до карточки, лікар виставив його разом з нею за двері.

Літер не бачив — тільки «Ш» і «Б». «Далі, — нетерпеливився окуліст. — Знаєш, скільки ще вас таких юних не гід ників за дверима, й усі на сьогодні?» — «Не бачу». — «Тепер заплющ інше око», — казав окуліст, і він заплющував інше око. «А зараз?» — «“Ш” і “Б”». — «А тут? Ось тут що?» — «Нічого». — «Як нічого?» — «Щось чорне». — «Чорне, — перекривив його окуліст. — Ти, часом, не симулянт?» Не знаючи, хто такий симулянт, проте розуміючи, що це щось погане, він заперечливо мотав головою. «Йди з Богом».

«Що будемо робити?» — члени комісії перезирнулися. «Будбат, що ж іще?» — «Але ж цегла». — «Ну й що?» — «Як він кластиме, якщо не може знайти власного носа?» — «Даруйте, він кластиме не з заплющеними очима!» — «І Ви б захотіли потім жити в такому будинку?» — «Я маю де жити». — «Я також». — «Річ не в тім, хто де живе. Такий будинок завалиться швидше, ніж його побудують». — «Ну то що все-таки робитимемо? — нетерпляче запитав тип, який був, судячи з усього, головним. — Їх он іще скільки». Так він уник армії і будбату.

— Я від Ігоря Богдановича, — чоловік, який це сказав, був одягнений в