Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

він кидався до дверей, шарпав їх і, вкрившись рясним потом, несамовито верещав: «Відімкніть! Випустіть! Я потребую вийти!», і щойно тоді зауважував ключ, встромлений ним самим у замкову шпарку. Переконавшись, що якщо й не все, то принаймні ключ у його руках, заспокоювався.

— Я не сам, — мовив Ігор Богданович, непомалу його ошелешивши.

Невже хтось ховався за коридорними дверима — який-небудь сюрприз, який ще не час розкривати? Не те щоб непокоївся, трохи мулько було — несподіванки різні бувають.

Щойно тоді помітив, як Ігор Богданович поплескує себе по відстовбурченій кишені — там і ховалася вона, розгадка-загадка.

Ігор Богданович, який обіцяв прийти, коли настане пора, прийшов набагато швидше — довести до сякого-такого кінця перерване попереднього разу спілкування.

— Гетьманська, — оголосив Ігор Богданович, викладаючи на стіл пляшку з мутного скла, на якій була зображена голова з застромленою у соболівку пір’їною.

Після третьої склянки, хоча хто там знає — ні він, ні Ігор Богданович не лічили, та якби й лічили, то не без того, що схибили б, — Ігор Богданович віднайшов місце, на якому обірвалася їхня остання бесіда.

Зі світлини, яку Ігор Богданович добув з портмоне, тоді як він грішним чином подумав, що зараз звідти посипляться банкноти, на них дивилася молода жінка з каштановим волоссям і такими самими каштановими очима.

— Класна? — запитав Ігор Богданович.

— Мугу, — ствердив він.

— Дура! — раптом закричав Ігор Богданович. — Остан -ня дура!

— Дура, — повторив він услід за Ігорем Богдановичем, силкуючись триматися на гребені хвилі.

— Но, ти мені обережно! — застеріг Ігор Богданович, і він, намагаючись не з’їхати з гребеня однієї хвилі, відчув, як його хоче захлеснути інша.

— О’ кей. На цей раз помилую, — сказав нарешті Ігор Богданович, роблячи жест, наче збирався викинути світлину геть, проте останньої миті передумав. Він так і не вкецькав, кого з них стосувалася великодушність — його чи кобіти.

— Ич, яка комизлива, — пхенькнув Ігор Богданович, марно силкуючись вкласти світлину в портмоне.

— Не хочеш? — нарешті роздратувався. — Я тебе питаю?

Світлина не відповідала, лише усміхалася.

— Мовчиш? — лютився Ігор Богданович. — Ще й насмі -хаєшся?!

Оскільки й далі мовчала, Ігор Богданович знову — і цього разу остаточно — зірвався на крик:

— Геть, геть з моїх очей! На фіґ ти мені така здалася!

Й Ігор Богданович пожбурив її геть від себе.

— Давно тебе треба було спекатися! — горлав Ігор Богданович навздогін світлині, яка врешті осіла неподалік від батареї центрального опалення.

Потім Ігор Богданович плакав, а він, розчулений такою довірою і самою історією, і собі розкис — рюмсалося йому світло та лагідно.

Хоча Ігор Богданович щоразу приносив одну пляшку, наступного ранку, коли Ігоря Богдановича вже не було, пляшок виявлялося три, до того ж однакових. Стривожившись, що йому троїться, чого раніше з ним не траплялося, він схопив пляшку рукою, ніби вона могла вислизнути, ухилившись матовою шийкою вбік, і, потримавши якусь мить, сховав позаду себе.

Тепер пляшок було дві. Потому, як усунув наступну, залишилась одна — він і її заховав. Тепер пляшок знову було три, тільки вже позаду нього. Нажаханий, він відтарабанив їх до туалету-вмивальника, всі відразу, внаслідок чого в кімнаті запанувала нарешті їхня відсутність. Про те, скільки їх в туалеті, намагався не думати і навіть не пішов по воду, хоча спрага палила його дужче і дужче.

Його увагу привернула світлина. Він хотів піднести її, одначе простіше було опуститися поруч із нею, яка чарівно всміхалася.

Він обернув її. Яна, 7 квітня 1994 р.

«Лана!» — нервозно вигукнув Іполит. «Лана!» — повторили Коля і Петя. «Стара маніячка», — пробурчав Калістрат.

Так він довідався, що старість називалась Русланою. Волів, аби приходила знову і знову, чекав на неї — день, два, три, зажурено вимовляючи ім’я тієї, якої ще недавно боявся. Його почало лихоманити, вкидало то в холод, то в піт.

Батьки лікували його теплим содовим питтям, він хворів і нездужав, трясся в пропасниці й марив, доки збагнув, що ніхто і ніщо не зцілить його, якщо він нічого не робитиме сам.

В ті рідкісні миті, коли нікого з батьків не було, він покидав барліг і розтривоженим звіром бродив околицями, шукаючи її і не знати чого.

На уроках він не міг і не бажав зосередитися, і Йошка штовхав його ліктем: «Гей, прокинься. Тебе викликають». Його, який сомнамбулою похитувався перед класом, питали, хто рано-вранці квилить на валу в стольному городі Києві, і він, не виходячи з трансу, відповідав: «Лана». — «Ярославна», — виправляв учитель, а він знай белькотів: «Лана». — «Чому вона квилить?» — допитувався вчитель, і він белькотів: «За мною — так, як я за нею». — «Блазень! Блазень! — зривався вчитель. — Макоцвітий телепень!»

Розриваючись між батьками і Ланою, спізнавав нечу-вані муки. Боявся розчарувати батьків, яких любив, а вони — його. Інші прогулювали уроки, щоб піти в кіно, покурити за школою, повештатися або просто так, бо сидіти за партою, коли тобі чотирнадцять, — тупо. Він же вирушав шукати її. «Лана», — лелькотів, бродячи вулицями, парками, закапелками.

«Лана?» Так, то була вона — він ніколи не почувався таким щасливим! На шляху до школи завертав туди, де на нього чекала Старість з зубами, пожовклими від тютюну, і бурульками грудей, що розсварено глипали врізнобіч.

«Якщо батьки запитаються, скажи, що я був у тебе», — просив Йошку, і Йошка, справжній друг, ні разу не виказав його, доки якось, геть випадково, попалив його з Ланою. «Хто така?» — запитав по-змовницькому. «Мама, — збрехав він. — Хіба ти ніколи не бачив моєї матері?» «Власне, що бачив, — образився Йошка. — Тому й питаю». — «Я пожартував, — зашарівся, трохи через Лану, а трохи через те, що збрехав найкращому приятелеві. — Так, знайома одна». — «З тих, що їм платять?» — підморгнув Йошка. Не зрозумівши, що Йошка мав на увазі, він не насмілився, однак, перепитувати.

Зустрівшись з Ланою, запитав: «То я мав би тобі платити?» «А ти маєш гроші?» — задерикувато прохрипіла Лана. «Ні», — потупився він. «Хто тобі взагалі таке ляпнув?» — розреготалася Лана. «Я так», — мовив знічено. «Не хвилюйся. Ти мені платиш, дурнику. Так щедро, як ти, мені не платив ніхто», — запевнила Лана.

Навіть тому, що ніколи не закінчується, настає край — значно банальніший, ніж його малює фантазія. В нього кінець